Епілог: Теорія великого «Бух!»

Два роки минуло з того часу, як Туман назавжди покинув долину, розчинившись під ударами звукових хвиль і світла. Чорна Скеля тепер пахла не пліснявою вогкістю та минулим, а свіжою випічкою Марти, гірким мастилом із майстерні Еліаса та сухою лавандою. Але головним звуком замку тепер було не гудіння вежі й не брязкання зброї, а ритмічне «туп-туп-туп» маленьких ніжок по стародавніх кам’яних плитах.

Леву було всього шістнадцять місяців, але він уже встиг стати головним випробувачем усіх винаходів у замку. Його словниковий запас складався лише з десятка слів, але він володів ними з майстерністю досвідченого оратора, здатного переконати будь-кого.

— Та-та! — вигукнув Лев, наполегливо вказуючи пухким пальчиком на величезний мідний манометр, який Горен необачно залишив на нижній полиці в кабінеті.

— Ні, Леве, це не «та-та», це прилад під високим тиском, який категорично не можна чіпати, — Горен в останню мить перехопив ручку малюка, піднімаючи сина на рівень своїх очей.

Лев насупився, подивився на батька серйозними очима Ярини і видав своє улюблене запитання: — Бух?

— Ніяких «бух», — суворо сказала Ярина, входячи до кімнати з оберемком нових звітів. — Ми вже мали одне «бух» сьогодні вранці, коли ти вирішив перевірити міцність Мартиного святкового сервізу на гравітацію.

Варіс, якому тепер було вісімнадцять, виявився єдиним, хто міг зрозуміти складну логіку племінника без зайвих слів. Він спокійно підняв Лева на руки і підніс до вікна, де за склом весело крутилися лопаті невеликої вентиляційної установки.

— Кру-ть... — заворожено прошепотів Лев, розкривши рота від захоплення.

— Саме так, круть, — усміхнувся Варіс. Його голос, колись назавжди втрачений у жахах Туману, тепер звучав спокійно, надійно і трохи хрипко. — Це вітряк. Він перетворює рух повітря на світло. Розумієш?

Варіс став для Лева справжньою тінню та захисником. Він навчився миттєво передбачати траєкторію польоту вівсяної каші та знав золоте правило замку: якщо малюк раптом затих більше ніж на дві хвилини — значить, він уже успішно розбирає чийсь нагородний шолом або намагається погодувати коней важливими кресленнями Ярини.

Брок, Капітан гвардії, тепер заходив до головної зали з особливою обережністю, озираючись під ноги. — Лорде, пані... — він кашлянув, відчайдушно намагаючись зберегти військову суворість. — Малий знову потягнув мій кинджал. Ну, як потягнув... він витяг його з піхов, поки я пояснював солдатам схему нового маневру.

— І де він зараз? — злякано запитав Горен, уже уявляючи найгірше.

— Варіс вчасно перехопив. Поміняв на дерев'яну ложку. Обмін пройшов успішно, хоча Лев наполегливо вимагав ще й мій шолом як комісійну доплату, — Брок зітхнув, але в його очах світилася щира гордість за маленького «грабіжника».

Ярина підійшла до вікна, обійнявши чоловіка та брата, який все ще тримав малюка на руках. Весняне сонце заливало замок яскравим золотом. Лев, тицьнувши пальчиком у сонячного зайчика, що танцював на стіні, раптом видав своє найважливіше, хоч і найскладніше слово: — Дім!

Це було вимовлено нечітко, з великою кількістю дитячої слини, але абсолютно зрозуміло для кожного в цій кімнаті.

— Так, маленький інженере, — прошепотіла Ярина, поправляючи окуляри та притуляючись до плеча Горена. — Це дім. І тут більше ніхто й ніколи не буде мовчати від страху. Тільки від захоплення світом.

КІНЕЦЬ.

(Створено за допомогою ШІ)