Розділ 15: Кришталевий ранок

Сонце, яке нарешті пробилося крізь розірване на клапті простирадло Туману, було нещадним до ілюзій. Воно безжально висвітлило кожну тріщину в стародавніх мурах, кожну пляму іржі на старих обладунках, але водночас воно наповнило замок Чорної Скелі таким світлом, якого тут не бачили десятиліттями. Це було світло правди — яскраве, різке і неймовірно живе.

На подвір'ї панував здоровий робочий хаос. Марта, озброєна десятком служниць, винесла на сонце всі килими та гобелени, що роками вбирали вогкість і розпач. — Вибивайте їх сильніше, дівчата! — командувала вона, іронічно поглядаючи на зачинені вікна гостьових покоїв. — Вибивайте з них туманний дух і запах фальшивих троянд! Сьогодні ми дихаємо озоном і чистою совістю!

Капітан Брок особисто перевіряв стан своїх солдатів. Його люди виглядали втомленими, під очима залягли тіні після безсонної ночі, але в їхніх поглядах більше не було того скляного заціпеніння. Вони обговорювали не привидів, що кликали їх у прірву, а те, як дивовижно смачно пахне гаряча кава, яку Ярина навчила їх варити, щоб підтримувати бадьорість духу.

Біля головної брами стояв екіпаж. Горен, застебнутий на всі ґудзики свого парадного мундира, виглядав величним, але вже не похмурим. Юліанна вийшла із замку повільно, наче кожен крок під прямими сонячними променями завдавав їй болю. Без підтримки Туману вона здавалася тендітною і якоюсь... знебарвленою, мов стара фотокартка. На ній була та сама біла шубка, але тепер, у світлі справжнього ранку, було чітко видно, що хутро на ній пожовкло, а мережива давно обтріпалися.

— Горене, — прошепотіла вона, зупинившись перед ним. Її голос більше не мав тієї магічної глибини. — Ти справді виганяєш мене в цей порожній, сонячний світ? Тут же все так... грубо. Немає жодної таємниці, жодної красивої тіні.

Горен подивився на неї. В його очах не було гніву чи зневаги, лише глибоке, спокійне прощання з власною юністю. — Я не виганяю тебе, Юліанно. Я відправляю тебе до столиці. Там є театри, бали й люди, які люблять жити минулим так само відчайдушно, як і ти. Там твої маски знайдуть своїх глядачів. Тут, у Чорній Скелі, ми тепер занадто зайняті майбутнім. Тобі тут буде просто нудно.

— Ти змінився, — вона здригнулася, дивлячись на те, як сонячний зайчик грає на полірованому корпусі його механічного годинника, подарованого Яриною. — Ти став частиною її машини. Ти втратив душу цього замку.

— Я став людиною, яка хоче бачити, як росте її брат і як квітне її сад, — просто відповів Горен. — А замок нарешті навчився дихати. Прощавай, Юліанно. Сподіваюся, ти знайдеш свою казку, яка не потребуватиме справжніх жертв.

Коли карета виїхала за браму, здіймаючи куряву на дорозі, яку вперше за роки було видно до самого обрію, Варіс, що стояв на мурі поруч із Еліасом, легко помахав їй рукою. — Вона знайде собі нового Лорда, — зауважив підліток, чий голос тепер звучав абсолютно впевнено і навіть трохи насмішкувато. — Але він уже ніколи не пахнутиме нашим Туманом. Ми вилікували це місце.

Еліас погладив свою бороду і поглянув на Ярину, яка вийшла на мур і зупинилася поруч із чоловіком. — Що далі, пані інженерка? — запитав майстер. — Туман розсіяно, замок сяє. Чи не пора нам взятися за освітлення всього хребта?

Ярина посміхнулася, мружачись від сонця, і міцніше стиснула руку Горена. — Далі — аудит сусідніх земель, Еліасе. У нас є технологія, є світло і є команда. А Туман... Туман завжди боїться тих, хто не боїться відкривати вікна.