Розділ 13: Ніч живих ілюзій

Ніч опустилася на замок Чорної Скелі не як звичайна темрява, а як щільна, задушлива сіра вата. Туман піднявся до рівня вікон другого поверху, і вперше за два роки він не просто стояв біля мурів — він почав скребтися у шибки, наче мав тисячі невидимих, гострих нігтів, що шукали бодай мікроскопічну тріщину в склі.

Ярина стояла в порожньому коридорі, прислухаючись до дивного, неприродного звуку. Це не був вітер. Це був багатоголосний шепіт, який проникав крізь щілини в стародавньому камені, ігноруючи всі її сучасні ущільнювачі та ізоляцію.

— Ти чуєш це? — Варіс з’явився поруч із нею так тихо, що Ярина здригнулася. У нерівному світлі ламп його обличчя здавалося висіченим із білого мармуру. Юнак, який колись пережив смерть батьків у Тумані, тепер стояв натягнутий, наче тетива перед пострілом.

— Чую, Варісе. Це звуковий резонанс вежі?

— Ні, — підліток повільно похитав головою. — Це вона. Вона відкриває йому внутрішні двері.

Вони рушили до великої зали, де Горен зазвичай проводив вечори за звітами Брока. Але сьогодні там не було затишного світла ламп. Тільки тьмяне, потойбічне сяйво, що просочувалося крізь високі вікна, забарвлюючи все в колір застояної води.

Юліанна стояла посеред зали. Її рожева сукня в цьому освітленні стала сірою, наче вкрилася попелом, а очі горіли лихоманковим, хижим вогнем. Вона міцно тримала Горена за руки, і той стояв нерухомо, наче загіпнотизована гора м'язів.

— Дивись, Горене... — її голос був солодким і густим, як концентрована отрута. — Дивись туди, у млу. Хіба ти не бачиш їх? Вони чекають лише на нас. Там немає цих шумних, брудних машин, немає іржі, немає важких обов’язків. Тільки вічний спокій. Твоя мати... вона кличе тебе. Вона каже, що ти занадто довго і марно боровся з неминучим.

Ярина зробила впевнений крок уперед, і звук її підборів по каменю пролунав як постріл. — Горене, не слухай її! Це не твоя мати, це лише твій спогад, підсвічений її істерикою та вологою!

Юліанна різко обернулася. У її погляді промайнула така зненависть, що повітря в залі, здавалося, стало ще холоднішим. — Ти... інженерка мертвих душ! — виплюнула вона. — Ти прийшла зі своїми трубами в святиню його болю! Ти хочеш вилікувати його від пам’яті, бо сама не маєш нічого, окрім своїх сухих креслень. Але Туман неможливо виміряти лінійкою, Ярино!

У цей момент за вікном Туман почав ущільнюватися, набуваючи об’єму. У ньому виросли дві постаті — високий чоловік у повному обладунку та жінка в легкій накидці. Вони повільно піднімали руки, кличучи до себе, і їхні рухи були синхронними, наче в сповільненому сні.

Горен зробив крок до вікна. Його обличчя було порожнім, очі — скляними, в них відбивалася лише сіра порожнеча. — Мамо?.. — прошепотів він, і в цьому слові було стільки дитячої беззахисності, що Ярині на мить стало страшно.

— Горене, ні! — вигукнув Варіс. Хлопець кинувся до брата, але Туман, що просочився в залу крізь шпарини, став густим, як кисіль, сповільнюючи кожен рух. — Вони не такі! Я бачив їхню смерть! Вони не кликали нас, вони кричали: «Біжіть!».

Юліанна засміялася — це був той самий «темний сміх», про який попереджав Варіс. — Вони змінили думку, хлопчику! Тепер вони хочуть, щоб родина була разом. Горене, відкрий вікно. Просто відчини його, і все закінчиться. Ніякої більше Ярини, ніяких веж, ніякої відповідальності. Тільки ми. Тільки тиша.

Ярина зрозуміла: логіка тут безсила, коли працюють гормони стресу та старі травми. Вона кинулася до стіни, де за гобеленом був прихований один із важелів аварійного скидання пари — її маленька хитрість на випадок облоги або пожежі.

— Горене! — крикнула вона, з усієї сили налягаючи на сталь. — Ти пам'ятаєш, як пахне справжній світ? Це не троянди і не порожнеча! Це залізо, мастило і піт! Це життя, яке ми збудували разом!

Вона рвонула важіль на себе. Свист!

З-під підлоги, крізь спеціально замасковані отвори, з неймовірним тиском вирвався струмінь розпеченої пари. Вона не розсіяла Туман, але вона миттєво змінила температуру і тиск у залі. Клуби гарячої, білої, справжньої пари змішалися з холодною сірою млою, створюючи турбулентний хаос.

Фізичний біль від раптового жару вирвав Горена із заціпеніння. Він відсахнувся від вікна, жадібно ковтаючи гаряче повітря. Примари за склом здригнулися, викривилися і почали розчинятися, перетворюючись на звичайні клапті мряки.

— Що... що це було? — Горен потер обличчя руками. Мастило на його пальцях змішалося з потом, роблячи його знову реальним, земним чоловіком.

— Це була реальність, — Ярина підійшла до нього, важко дихаючи, її волосся розкуйовдилося від пари. — Вона іноді обпікає, але вона — єдине, що ми маємо.

Юліанна скрикнула, закриваючи обличчя руками, наче пара була для неї кислотою. — Ти все зіпсувала! Ти спалила їх! Ти вбила їх вдруге!

— Я врятувала свого чоловіка від самогубства, Юліанно, — холодно відповіла Ярина, поправляючи окуляри, що запітніли. — Варісе, Брок! Виведіть її. Тепер це вже не просто диверсія. Це замах на розум правителя.

Варіс підійшов до Юліанни. Підліток, який щойно витримав погляд примарних батьків, дивився на жінку з такою крижаною погордою, що вона мимоволі відступила до самих дверей.

— Твій Туман не має смаку, — сказав Варіс, і його голос більше не тремтів. — А в нас на кухні Марта заварює чай. З м'ятою та чебрецем. І він у мільйон разів справжніший за всі твої обіцянки.