Розділ 12: Вечеря під акомпанемент істини

Вечеря в головному залі Чорної Скелі більше не нагадувала похмурі середньовічні бенкети. Завдяки системі рефлекторів Еліаса зал був залитий теплим світлом, а аромат свіжого хліба з кухні Марти остаточно витіснив запах старої вогкості.

Юліанна сиділа навпроти Ярини, тримаючи келих вина з такою витонченістю, наче це був останній бастіон аристократії в цьому «механічному пеклі». На ній була сукня блідо-рожевого кольору, що в іншому світлі здавалася б мертвотною.

— Горене, дорогий, — проворкувала вона, ігноруючи присутність Ярини. — Ти сьогодні весь день провів на тій жахливій вежі. Твої руки... вони в мастилі. Це так не пасує Лорду Скелі. Твій батько ніколи б не дозволив собі виглядати як звичайний механік.

Горен спокійно подивився на свої руки. Потім перевів погляд на брата. Варіс сидів поруч із Яриною. За два роки, відколи він вимовив свої перші слова, хлопець став говорити впевненіше, хоча все ще залишався скупим на емоції.

— Мій батько загинув у тумані, Юліанно, — глухо відповів Горен. — Можливо, якби він трохи більше розумівся на механіці виживання, він був би зараз тут.

Юліанна здригнулася. — Яке зухвальство... Це все вплив вашої «нової філософії»? — вона нарешті глянула на Ярину. — Ви вчите їх зневажати пам'ять предків?

— Я вчу їх жити, а не бути пам'ятниками, — спокійно відповіла Ярина. — Пам'ять — це фундамент. Але якщо ви намагаєтеся побудувати на ньому склеп замість дому, не дивуйтеся, що в ньому важко дихати.

Юліанна раптом істерично засміялася. — Важко дихати? Це від ваших машин важко дихати! Від цих труб! Горене, вона перетворює твій замок на фабрику! Де ті бали, про які ми мріяли? Де маски, музика, таємниця?

Варіс повільно підняв голову. Його голос, який раніше був лише коротким інструментом для відповідей «так» чи «ні», тепер пролунав глибоко і повно.

— Місяць у тумані не світить, — сказав він, дивлячись прямо в очі Юліанні. — Він просто робить млу білою, щоб легше було заблукати. Ти хочеш балу, бо на балу всі носять маски. А під масками у тебе... там порожнеча.

У залі запала тиша. Юліанна випустила келих, і червоне вино розлилося по білій скатертині, наче кров. Вона з ненавистю подивилася на підлітка. Вона пам'ятала його німим, зручним хлопчиком, який не заважав її планам.

— Ти... ти не смієш так зі мною говорити! — прошепотіла вона. — Твоє мовчання було єдиним пристойним, що залишилося в цій родині! Ти мав залишатися тихим, Варісе!

Горен повільно підвівся, кидаючи довгу тінь на стіл. — Те, що мій брат нарешті каже те, що думає, Юліанно — це найбільша поразка для твоїх ілюзій. Ти звикла до його тиші, бо в ній тобі було легше ховати свою брехню. Але ці два роки змінили нас усіх. І якщо він каже, що твої маски пахнуть порожнечею... я схильний йому вірити.

Ярина поклала руку на плече Варіса. — Юліанно, ви намагаєтеся грати на струнах, які давно обірвалися. Варіс почав говорити два роки тому, бо зрозумів, що тут є за що боротися. А ви повернулися, бо думали, що ми все ще в жалобі. Але жалоба закінчилася.

Юліанна раптом затихла. Її обличчя змінилося — ілюзія тендітної леді зникла. — Ви думаєте, що ваші гвинти сильніші за стару магію мли? — вона встала. — Туман прийшов не через мене. Він прийшов, бо цей замок втратив свою душу. І я — єдина, хто може її повернути. Горене, сьогодні вночі Туман підійде до самих вікон. І ти побачиш батька й матір. Вони кликатимуть тебе. Подивимося, чи допоможуть тобі тоді твої фільтри.

Вона вийшла, залишивши за собою важкий аромат троянд, що раптом став нестерпно солодким.

— Лорде? — Брок зробив крок до Горена. — Мені зачинити її? — Ні, Броку. Нехай іде. Але подвой варту. Ярино, ти справді думаєш, що вона може... викликати їх?

Ярина взяла його за руку. — Вона не викликає мертвих, Горене. Вона викликає твою провину. Туман — це просто проектор страхів. Але у нас є світло, яке ми зробили самі. І ми знаємо, як працює лінза.