Розділ 7: Сталь проти порцеляни

Ранок у замку почався з ритмічного, чистого дзвону металу. Горен, як і кожного дня, вийшов на подвір’я для тренування. Він був у простій лляній сорочці з підкоченими рукавами, яка ледь стримувала розліт його масивних плечей. Кожен його рух був точним, потужним і дивовижно технічним. Ярина навчила його, що навіть удар мечем підпорядковується законам важеля та кінетичної енергії. Раніше він бився як стихія, тепер — як ідеально налагоджений механізм.

Ярина спостерігала за ним із вікна свого кабінету, попиваючи незмінний «цикорій-стайл». Вона бачила, як сонце, що ледь пробивалося крізь вічну завісу Туману, виграє на лезі його меча. Але ідилію порушила поява постаті, яка явно не вписувалася в суворий, робочий пейзаж плацу.

Юліанна пливла через подвір'я, обережно піднімаючи поділ сукні кольору ранкового неба, наче кожна порошинка на камінні була особистою образою її родоводу.

— Ой! — вигукнула вона, зупинившись за кілька кроків від Горена, і витончено притисла руку до грудей. — Я не знала, що ти тут... Я просто хотіла подихати повітрям, хоча цей запах мастила від твоїх нових «машин» просто вбиває мої легені. Тут пахне кузнею, Горене, а не шляхетним домом.

Ярина біля вікна примружилася, автоматично аналізуючи сцену. «Класична поведінка маніпулятора, — прокоментувала вона пошепки. — Крок перший: продемонструвати фізичну тендітність. Крок другий: знецінити працю партнера, назвавши її неблагородною».

Горен зупинився, опустивши меч. Важке дихання здіймалося парою в холодному повітрі.

— Юліанно, тут небезпечно. Відійди до галереї, я можу зачепити тебе під час випаду.

— Ти ніколи б не зробив мені боляче, Горене, — вона підійшла ближче, так, щоб він був змушений дивитися на неї зверху вниз, відчуваючи свою масивність і начебто незграбність. Вона простягнула руку і кінчиками пальців торкнулася його спітнілого передпліччя. — Пам'ятаєш, як ти вчив мене тримати кинджал у садах твого батька? Ти тоді казав, що мої руки занадто ніжні для зброї, і що твій обов’язок — бути моїм мечем. А тепер... Тепер у цьому замку все таке грубе. Метал, залізяки, цифри... Навіть ти став іншим. Ця жінка... вона зробила тебе ремісником, а не лицарем. Тобі не соромно замість балад обговорювати тиск у трубах?

Горен на мить завмер. Ярина бачила, як він випростався, і в його погляді прокинувся той самий Лорд, який звик відповідати за честь династії.

— Це не ремісництво, Юліанно, — почав він, але в голосі почулася ледь помітна нотка невпевненості — стара рана шляхетного виховання дала про себе знати. — Це... необхідність.

— Необхідність — це доля слуг, — м'яко перебила вона, скорочуючи дистанцію до інтимної. — А доля Лорда — велич. Я пам'ятаю тебе вовком, Горене. Сильним, похмурим, небезпечним. А тепер ти схожий на втомленого будівельника. Невже це те майбутнє, про яке ти мріяв? Подавати гайкові ключі дружині-лікарю? Туман — це частина твоєї легенди, твоя броня. А вона хоче розвіяти його, як звичайну вогкість у погребі.

Ярина, відчуваючи, що «терапевтична пауза» Горена затяглася, відставила горнятко. — Ну все, — прошепотіла вона, — час нагадати леді, що в Чорній Скелі насоси викачують не лише воду, а й зайві ілюзії.

Але Горен не потребував допомоги. Він повільно опустив меч, і лезо зі свистом розсікло повітря, перш ніж завмерти біля його стегна. Він уважно подивився на Юліанну — на її ніжні руки, на витончений жест, яким вона поправляла волосся, — і раптом відчув не солодку ностальгію, а дивну, майже фізичну втому.

— Ти помиляєшся, Юліанно, — спокійно промовив він, і цей спокій був твердішим за сталь у його руках. — Ярина не зробила мене ремісником. Вона зробила мене господарем. Раніше я думав, що влада — це коли тебе бояться, а багатство — це золото в підвалах, яке нікому не приносить користі, поки ми всі мерзнемо від протягів і цвілі.

Юліанна здивовано підняла брови, її губи скривилися у легкій посмішці. — Горене, любий, ти справді віриш у ці казки про «користь»? Селяни залишаються селянами. Дай їм волю — і вони закидають твій замок сміттям. Їм потрібен батіг і величний вершник, а не... — вона зневажливо кивнула на систему важелів біля стіни, — ...гідравліка.

— Ні, — Горен зробив крок до неї, і Юліанна мимоволі відступила перед його раптовою масивністю. — Вона навчила мене, що замок — це живий організм. Коли Марта не збиває руки в кров біля колодязя, вона усміхається моїй дружині. Коли кухар не дихає чадом від поганої печі, він готує кращу їжу для моїх солдатів. Вони не просто слуги, Юліанно. Вони — частина цих стін. Коли вони бачать, що про них дбають, вони стають родиною. І в разі облоги вони захищатимуть не мій трон, а свій дім.

Він зробив паузу, дивлячись на вежу, що височіла над ними, розрізаючи сірі хмари. — Це багатство, яке неможливо вкрасти. Ярина дала мені не «ремесло», вона дала мені сенс бути тут. А Туман... — він глянув на сіру стіну за мурами, — Туман — це не легенда. Це хвороба. І я не збираюся помирати від неї лише заради того, щоб виглядати «шляхетно» у твоїх очах.

Юліанна хвилину дивилася на нього, а потім раптом дзвінко розсміялася. Цей сміх був чистим, як кришталь, але холодним, як лід.

— Родиною? З кухарками? Горене, ти зовсім втратив розум. Ти говориш про «духовне багатство», поки твої рівні за статусом сміються над тобою в столиці. Лорд має вселяти трепет, а не вимірювати температуру води. Ця жінка перетворила вовка на сторожового пса, який радіє теплій будці.

Горен подивився на її руку, яка все ще намагалася знайти опору на його плечі, і м'яко, але рішуче її прибрав.

Ярина, спостерігаючи за цим з вікна, мимоволі стиснула підвіконня. Вона відчула приплив такої гордості за Горена, що на мить захотіла вибігти й обійняти його прямо там. Але вона знала: Юліанна не здасться. Її его було зачеплено, а для жінки її типу це означало перехід до відвертої диверсії.

— Що ж, — Юліанна розвернулася, знову набуваючи вигляду ображеної королеви. — Подивимося, як довго протримається твоя «родина», коли твої чудо-машини дадуть збій. Сподіваюся, твоя дружина має ліки від розчарування.