Розділ 5: Гастрономічна дипломатія

Вечеря була накрита у малій їдальні. Ярина вирішила, що велика зала з її п’ятиметровими стелями та холодними протягами занадто підігрує театральному драматизму Юліанни. Мала їдальня, зігріта каміном та запахом свіжого дерева, мала стати полем бою на її умовах.

На столі, замість звичних для шляхти запечених лебедів чи жирної оленини, стояти порцелянові супниці. У них парував густий гарбузовий крем-суп, прикрашений гарбузовим насінням та золотистими краплями олії. Поруч на лляній серветці лежав свіжоспечений хліб із висівками — теплий і запашний.

— Це... що? — Юліанна обережно торкнулася ложкою яскраво-помаранчевої поверхні, наче боялася, що суп може її вкусити або, що гірше, забруднити її репутацію. — Горене, любий, у вас на кухні закінчилося м'ясо? Чи твої мисливці розучилися тримати лук?

Горен, який уже з апетитом наминав свою порцію, підняв очі.

— Це новий раціон, Юліанно. Ярина каже, що клітковина і вітаміни допомагають зберігати ясність розуму під час туманних сезонів. І, знаєш, я нарешті забув про ту важкість у шлунку, яка раніше заважала мені нормально тренуватися зранку.

Ярина витончено проковтнула порцію супу і всміхнулася — тією самою усмішкою, якою зазвичай зустрічають складних пацієнтів.

— Окрім того, леді Юліанно, надмірне споживання червоного м’яса веде до підвищення агресивності та подагри. А оскільки в нашому замку ми понад усе цінуємо спокій і здорові суглоби, я вирішила дещо оптимізувати меню. Спробуйте, це гарбуз сорту «Золота Осінь», він надзвичайно корисний для кольору обличчя.

Юліанна ледь помітно здригнулася при згадці про «колір обличчя» — це був удар нижче пояса для аристократки, яка щоранку боролася з блідістю. Вона неохоче піднесла ложку до рота.

— Дивний смак... — процідила вона крізь зуби. — Трохи нагадує їжу, яку селяни варять у полях. Але, мабуть, у цьому є свій... примітивний шарм.

— Примітивність — це питання сприйняття, — м’яко парирувала Ярина. — Для когось і колесо — це просто дерев’яне коло, а для когось — фундамент цивілізації. До речі, Юліанно, як ви почуваєтеся після подорожі? Еліас згадував, що ви виглядали дещо... стривоженою через наші мідні труби.

Юліанна випрямила спину, її очі заблищали холодним вогнем.

— Стривоженою? О ні. Я просто була здивована. Горене, пам'ятаєш, як ми мріяли, що в твоєму замку будуть грати найкращі лютнярі королівства? Що кожен куток буде пахнути трояндами та старовиною? А тепер... тепер тут пахне машинним мастилом і... лавандою. Це так дивно. Ти завжди був таким... автентичним.

Горен подивився на свої руки — великі, з мозолями від роботи над вентиляційною вежею, які він тепер навіть не намагався ховати під мереживом манжетів.

— Автентичність — це добре, Юліанно. Але коли троянди в’януть від вогкості, а лютнярі не можуть грати через ревматизм — це вже не автентичність, а занепад. Ярина показала мені, що можна жити інакше.

Юліанна перевела погляд на Ярину, і в її голосі з'явилася та сама зверхність, яку вона приберегла на десерт.

— О, я бачу. Ваша «дружина-психолог» дуже вправно перетворила грізного воїна на господаря-економа. Ярино, ви, мабуть, неймовірно пишаєтеся собою? Зробити з Лорда Чорної Скелі людину, яка щиро радіє гарбузовому супу — це неабиякий талант.

Ярина спокійно відклала ложку. Вона відчула, як Горен поруч із нею напружився. Час було випускати «інтелектуальну пару», поки тиск у цій кімнаті не підірвав котли.

— Знаєте, Юліанно, — почала Ярина з м'яким голосом, що зазвичай передував особливо болючому діагнозу. — У психології є термін — «ідеалізація минулого як механізм заперечення реальності». Ви пам'ятаєте Горена як вовка, бо вам так було зручно. Вовк захищає, вовк гарно виглядає на гербі. Але цей вовк був голодним, самотнім і жив у замку, що розвалювався від вогкості. Те, що ви називаєте «господарем-економом», я називаю «лідером, що еволюціонує». І так, я пишаюся. Бо замість того, щоб чекати, поки Туман нас з’їсть, ми будуємо майбутнє. А ви... ви привезли нам лише спогади. Досить витончені, мушу визнати, але абсолютно нефункціональні.

Юліанна на мить заніміла. Такої прямолінійності в її світі, де образи загортали у десять шарів шовку та метафор, не існувало.

— Горене! — нарешті вигукнула вона, звертаючись до чоловіка як до останньої інстанції. — Ти дозволяєш їй так говорити зі мною? З гостею, яка ледь врятувалася від смерті?

Горен повільно підняв погляд. У його очах не було гніву — лише глибока, майже фізична втома.

— Юліанно, — сказав він низьким голосом, що вібрував у повітрі. — Ярина каже правду, хоч і у своїй... специфічній манері. Ми тут не граємося в бали. Ми виживаємо. І якщо ти хочеш бути частиною цього дому, тобі доведеться змиритися з тим, що гарбузовий суп і розмови про реальність — це наша нова традиція.

Ярина відчула легкий укол совісті, побачивши, як зблідла гостя, але миттєво придушила це почуття. «У війнах за територію совість — це зайвий баласт», — нагадала вона собі.

— Ну що ж, — Юліанна раптом змінила тон, її обличчя знову стало маскою крижаного спокою. — Якщо такі ваші нові традиції... Я спробую до них звикнути. Хоча, Горене, мені здається, що твій замок став набагато небезпечнішим місцем, ніж раніше. Я сподіваюся, що твої нові механізми не вибухнуть від надлишку... «вітамінів».

Вона піднялася, кинувши останній, гострий як лезо скальпеля погляд на Ярину.

— Дякую за вечерю. Було дуже... пізнавально.

Коли за нею зачинилися двері, у кімнаті запала тиша, яку порушувало лише тріщання дров у каміні.

— Ти була занадто суворою з нею, — тихо сказав Горен, але не відсунувся від дружини. Навпаки, він накрив її руку своєю важкою долонею.

— Я була чесною, — відгукнулася Ярина. — Горене, вона не просто гостя. Вона — вірус у нашій системі. І якщо я не буду проводити регулярну перевірку, вона зруйнує все, що ми будували цей рік.

Горен зітхнув і притягнув її до себе, кладучи підборіддя на її маківку.