Розділ 2: Ефект горностая в умовах підвищеної вологості

Коли поштовий ріг пролунав вдруге — вимогливо та самовпевнено — Горен завмер, наче наткнувся на невидиму стіну. Ярина помітила, як його пальці звично лягли на руків’я меча. Це була стара підсвідома реакція воїна: коли світ навколо руйнується, рука шукає сталь.

— Це Юліанна, — глухо сказав він.

Ярина спокійно піднялася, поправляючи сукню. Вчора вона потайки вшила в поділ ще дві кишені для вимірювальних приладів, і тепер поділ лежав дещо важче, ніж зазвичай.

— Та сама білявка з твого «до-інженерного» минулого? — вона кинула швидкий погляд у дзеркало, перевіряючи, чи рівно стоять окуляри. — Ну що ж, Горене, не стій так, ніби ти побачив привид податкової інспекції. Йдемо зустрічати. Нам треба продемонструвати гостинність... і справність нашої зливової каналізації.

На подвір'ї панував легкий хаос, який Ярина зазвичай припиняла одним поглядом, але зараз увагу слуг прикувало дещо інше. Карета з гербом герцогів Олденських виглядала серед похмурих стін як коштовна іграшка, що випадково впала в брудну калюжу. Прямо біля головного входу з легким шипінням працювала система фільтрації води — нова гордість Ярини, яка мала демонструвати кожному гостю: тут панує гігієна, а не забобони.

Дверцята відчинилися, і на вологе каміння опустилася ніжка у витонченому чобітку. Це взуття було розраховане на паркети столиці, а не на суворий граніт Чорної Скелі.

Юліанна вийшла, загорнута в білу шубку з горностая. Вона виглядала бездоганно: порцелянова шкіра, блакитні очі, наповнені майстерним трагізмом, і золоті кучері, які навіть туман не наважився розпушити. Вона здавалася крихкою порцеляновою статуеткою на фоні залізного замку.

— Горене! — прошепотіла вона, притискаючи тонкі пальці до грудей. — Я знала, що шлях до тебе буде важким, але мій маєток... туман поглинув усе. Мені більше нікуди йти.

Горен ступив уперед. Ярина бачила, як у ньому борються два почуття: щире співчуття старого друга та панічний страх чоловіка, який усвідомлює, що його безпечний світ щойно став мінним полем.

— Ти в безпеці, Юліанно, — пробасив він, обережно беручи її за руку, щоб допомогти зійти на каміння. — Ласкаво просимо до Чорної Скелі.

Юліанна нарешті підняла погляд і помітила Ярину. Її очі миттєво звузилися, виконуючи швидке сканування суперниці.

— А це, я так розумію, твоя... управителька? — Юліанна витончено скривилася, дивлячись на забризканий мастилом поділ сукні Ярини. — Дуже практично, Горене. Ти завжди любив, щоб у домі все було під контролем.

Ярина зробила крок вперед, випромінюючи таку професійну ввічливість, від якої у психічно нестабільних пацієнтів зазвичай починався нервовий тик.

— Майже вгадали, леді. Я — дружина лорда Горена. Але щодо контролю ви праві. Наприклад, я зараз контролюю те, щоб ваші слуги не занесли в замок спори чорної цвілі разом із цими вогкими валізами. Марто! — гукнула вона через плече. — Проведіть гостю до синьої кімнати. Тільки обережно з шубою — горностаї дуже чутливі до нашої нової системи вентиляції.

Вечір у кабінеті був єдиним часом, коли Ярина дозволяла собі зняти маску залізної леді. Колишня катувальня, яку вона перетворила на свій штаб, тепер була задрапірована світлим льоном. На полицях, де колись іржавіли кайдани, тепер вишикувалися скляні колби з ефірними оліями та впорядковані звіти про витрати дров.

Вона сиділа в кріслі-качалці, заплющивши очі та намагаючись вгамувати пульсуючий біль у скронях. Тишу порушив знайомий важкий крок. Горен увійшов і тихо, майже винувато, зачинив двері.

— Ти злишся, — сказав він, зупиняючись за її спиною.

— Я? Злюся? — Ярина розплющила одне око. — Горене, я практикуючий психолог. Я не злюся, я аналізую деструктивну поведінку суб'єкта. Але якщо ти ще хоч раз дозволиш їй назвати мене «управителькою», я проаналізую твій обід на предмет критичного вмісту проносного.

Горен хмикнув — цей звук вібрував у повітрі. Його великі долоні лягли їй на плечі. Його пальці, звиклі до меча, могли бути дивовижно ніжними, коли вони починали розминати її напружені м’язи.

— Вона всього лише гостя, — тихо промовив він, нахиляючись до її вуха. Його подих, теплий і знайомий, лоскотав шию. — Юліанна — це спогад, який потребує захисту. Але ти... ти жінка, яка захищає цей замок і мене самого.

Він розвернув крісло до себе і став на одне коліно, опинившись на рівні її очей. В тьмяному світлі олійного ліхтаря його очі здавалися теплими, як вугілля в каміні.

— Я знаю, що її приїзд — це хаос. Але подивися на мене. Ти бачиш у моїх очах хоча б тінь того, що відчуває чоловік до своєї нареченої?

Ярина вдивлялася в його обличчя, шукаючи ознаки брехні, але знайшла лише втому і беззаперечну відданість.

— В твоїх очах я бачу лише те, що тобі терміново потрібно виспатися, — пробурмотіла вона, хоча серце вже зрадницьки калатало об ребра.

Горен усміхнувся — тією самою рідкісною, ледь помітною усмішкою, яка призначалася виключно їй одній. Він притягнув її до себе, і на мить у кабінеті зникли і Юліанна, і Туман, і проблеми з тиском у котлах.

— Ти пахнеш лавандою і... чимось залізним, — прошепотів він, зариваючись обличчям у її волосся.

— Це називається «запах успішного менеджменту», — відповіла вона, остаточно здаючись і обіймаючи його за шию. — Звикай, лорде. Майбутнє пахне саме так.