Розділ 54. Голос сумління

Кадмус повертався до своєї резиденції в столиці повільно, обтяжений тягарем щойно почутого, — кожна миля дороги, здавалось, посилювала внутрішню боротьбу, яка не полишала його відколи він покинув кабінет наставника.

Сніг, що почав падати ще вдень, тепер укривав дорогу товстим, білим покровом, приглушуючи звук кінських копит, — і Кадмус, їдучи крізь цю тиху, засніжену темряву, відчував, як власні думки стають дедалі гучнішими, дедалі нестерпнішими саме через відсутність будь-якого зовнішнього відволікання. П’ятнадцять років він служив Валдрену вірно, беззаперечно, вважаючи кожне рішення наставника виправданим тягарем відповідальності, необхідним для збереження порядку, якому вони обидва присвятили життя. Тепер, уперше за всі ці роки, він відчував, як ця віра тріщить, розколюється під вагою образу, який не міг вигнати з голови, — обличчя дітей, яких він бачив під час власних інспекцій, тепер уявлених серед руїн, спричинених холодним, ретельно спланованим розрахунком людини, яку він вважав своїм найближчим наставником і другом.

Він думав про дітей, про їхні невинні, довірливі обличчя, які бачив під час власних інспекційних візитів до школи, — про дівчинку, що з ентузіазмом пояснювала йому принципи розпізнавання конструкцій, про хлопчика, що соромливо, але з гордістю показував першу самостійно виконану вправу.

«Вони не заслуговують на це, — думав він знову й знову, серце його стискалось від жаху перед тим, що готував Валдрен. — Хай яка правда стоїть за принципами наставника, невинні діти не заслуговують стати ціною доведення цієї правди».

Він прибув до своєї скромної столичної квартири пізно ввечері, і, сідаючи за стіл, довго дивився на чистий аркуш паперу, зважуючи найважче рішення свого життя.

Зрада наставника означала б зраду всього, чому він присвятив п’ятнадцять років служби, — усіх переконань, усієї відданості принципу, який він щиро вважав правильним, попри дедалі частіші сумніви останніх років. Але мовчання означало б співучасть у вбивстві невинних дітей, тягар, який, він знав це з абсолютною певністю, назавжди зламав би щось важливе в його власній душі.

Він писав листа довго, обережно добираючи кожне слово, намагаючись передати достатньо інформації, щоб попередити про небезпеку, не розкриваючи власну особу занадто прямо.

«Комусь, хто читає це послання, — писав він, рука його тремтіла від хвилювання, — знайте, що ваша школа в небезпеці. Хтось планує зашкодити вашому захисту печаті через слабину, пов’язану з розташуванням поблизу русла. Артефакт, здатний спричинити цю шкоду, буде готовий за три тижні. Будьте обережні, готуйтесь заздалегідь».

Він не підписав листа, — обережність, вироблена роками потаємної служби, підказувала, що будь-яка деталь, здатна виказати його особу, могла коштувати життя, не тільки йому, а й, можливо, тим, кого він щойно спробував захистити.

Наступного ранку він знайшов довіреного гінця, — не когось, пов’язаного з офіційними каналами Колегії, а звичайного, найманого посланця, якому пояснив лише, що лист має дістатись школи в далекій північній долині, не уточнюючи власного стосунку до цієї справи.

Лист прибув до школи через п’ять днів, — і Данило, розгортаючи запечатаний конверт при світлі вечірнього вогнища, відчував, як серце калатає важче з кожним прочитаним рядком.

— Морано, — гукнув він, зриваючись на ноги, — поклич усіх негайно. Це термінове.

Вони зібрались швидко, — Морана, Тесь, Аврен, Октавія, кожен із виразом обличчя, що виказував ту саму тривогу, яку Данило відчував сам, читаючи листа вголос.

— Хто це написав? — спитала Морана, коли він закінчив.

— Не знаю, — визнав Данило. — Але формулювання, деталі, — це хтось, хто знає внутрішню роботу змови зсередини.

Октавія, обмірковуючи почуте з тією самою методичною ретельністю, тихо промовила:

— Кадмус, — сказала вона. — Він єдиний, хто мав би доступ до подібної інформації, і, судячи з нашого останнього спостереження, у нього могли з’явитись власні сумніви щодо методів наставника.

Данило довго думав над цим припущенням, зважуючи його правдоподібність.

— Можливо, — сказав він нарешті. — Але хай хто це написав, попередження здається достовірним, узгодженим із усім, що ми вже знаємо про Валдренові методи й мотиви.

Тесь, обмірковуючи практичну сторону цієї загрози, спитав:

— Що саме він планує? Пошкодити твій особистий захист печаті через слабину, пов’язану з руслом?

— Так, — підтвердив Данило. — Артефакт, спрямований саме на цю конкретну вразливість, готовий, за словами листа, за три тижні.

Аврен, обмірковуючи це технічне питання з тією самою зваженою мудрістю, тихо промовив:

— Це означає, що нам потрібна нова конструкція захисту, — сказав старий магістр. — Одна, що не матиме тієї самої слабини, яку Валдрен планує використати.

Данило кивнув, розум його вже гарячково розкладав цю нову технічну задачу на частини.

— Проблема в тому, — сказав він повільно, — що ця слабина коріниться в самому принципі, на якому побудований мій захист, — реагування на близькість русла природним відгуком. Якщо хтось здатен штучно посилити чи спотворити це реагування ззовні, — весь принцип конструкції може обернутись проти мене.