Розділ 53. Остаточний план

Кадмус прибув до резиденції Валдрена пізно ввечері, стомлений після довгої дороги, обличчя його виказувало ту саму зосереджену тривогу, яку магістр навчився розпізнавати за роки спільної, ретельно прихованої співпраці.

Кабінет, у якому вони зустрілись, тонув у тінях від єдиної свічки, що горіла на столі, — і Кадмус, сідаючи навпроти наставника, відчував, як звична, знайома атмосфера цієї кімнати, місця незліченних попередніх нарад і рішень, тепер здавалась йому важчою, зловіснішою, ніж будь-коли раніше за роки їхньої спільної, потаємної роботи.

— Розповідай, — сказав Валдрен, коли молодший спільник нарешті сів навпроти, приймаючи запропонований келих зігріваючого вина.

— Він знає, — сказав Кадмус без зайвих вступів. — Не напевно, можливо, але достатньо, щоб я побачив це в його очах, коли згадав про південний захід.

Валдрен довго мовчав, обмірковуючи це підтвердження з тією самою холодною, методичною ретельністю, яку застосовував би до будь-якої іншої важливої проблеми.

— А свідчення? — спитав він. — Чи є в них конкретні докази, здатні витримати офіційний розгляд?

— Не знаю напевно, — визнав Кадмус. — Але, судячи з обережності, з якою він відповідав на мої запитання, — щось у них є. Щось конкретне, чого вони бояться розкрити передчасно.

Валдрен підвівся, підходячи до вікна, дивлячись на засніжений двір із тим самим холодним, аналітичним виразом, який супроводжував кожне важливе рішення його довгого життя.

Він думав про різні можливі шляхи дій, — пряме усунення Данила, яке, попри всю спокусливість простоти, ризикувало перетворити його на мученика, символ, здатний згуртувати опозицію значно сильніше, ніж будь-яка жива загроза; офіційне звинувачення, яке вимагало б доказів, яких у нього самого не було проти власних супротивників; чи, можливо, щось складніше, тонше, здатне досягти справжньої мети без ризику прямої, легко простежуваної провини.

— Розкажи мені детальніше про конструкцію захисту, яку продемонстрував Данило магістрі, — сказав він нарешті, обертаючись до Кадмуса. — Ту, що робить читало неефективним.

Кадмус довго думав, пригадуючи деталі, які чув із других вуст через офіційні звіти.

— Складна, — сказав він. — Побудована на принципі природного відгуку, а не приховування сліду повністю. Наскільки я розумію, вона вимагає постійного, тонкого балансування.

Валдрен кивнув, у голові його вже почала формуватись нова, значно небезпечніша ідея.

— А що, як цей баланс можна порушити ззовні? — спитав він, більше сам до себе, ніж до Кадмуса. — Не зруйнувати конструкцію напряму, а створити умови, за яких вона сама почне діяти проти свого творця?

Кадмус довго дивився на нього, не розуміючи повністю напрямок цих роздумів.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

Валдрен довго мовчав, обдумуючи щойно народжену ідею з тією самою ретельністю, з якою обдумував би найскладнішу з формул свого життя.

— Школа розташована неподалік невеликого русла, — сказав він нарешті. — Я перевірив це в звітах картографів, коли шукав слабини в їхньому розташуванні. Якщо ми зможемо якимось чином підсилити природну нестабільність цього русла, — можливо, за допомогою ретельно підготовленого артефакту, — це могло б викликати непередбачувану хвилю сирої сили, здатну зруйнувати не тільки Данилів особистий захист, а й будь-яку іншу магічну конструкцію в околиці, включно з тими, що використовуються для навчання найменш досвідчених учнів.

Кадмус відчув, як холод пронизує його зсередини, — розуміючи, наскільки далеко готовий зайти його наставник заради досягнення власної мети.

— Це вб’є дітей, — сказав він тихо.

— Можливо, — визнав Валдрен, голос його лишався спокійним, майже байдужим, попри вагу щойно вимовлених слів. — Але подумай про це логічно, Кадмусе. Якщо катастрофа станеться природно, унаслідок нестабільності русла, а не через прямий напад, — ніхто не зможе звинуватити нас у навмисному вбивстві. Натомість це стане останнім, найпереконливішим доказом того, про що я говорю десятиліттями, — небезпечності некерованого навчання, необхідності суворого, централізованого контролю над найглибшими законами магії.

Кадмус довго мовчав, внутрішня боротьба між відданістю наставнику й наростаючим жахом від щойно почутого плану відбивалась на його молодому обличчі.

— Це занадто, — сказав він нарешті, голос його тремтів. — Навіть для збереження принципу, у який ви вірите.

Валдрен довго дивився на нього, і в очах старого магістра промайнуло щось холодне, невблаганне, чого Кадмус не бачив у ньому досі, попри роки близької, довіреної співпраці.

— Ти сумніваєшся в мені, — сказав Валдрен тихо. — Після всього, що я навчив тебе, після всіх років, які ми присвятили спільній справі.

— Я не сумніваюсь у вашій відданості принципу, — сказав Кадмус обережно, розуміючи небезпеку цієї миті. — Але діти, магістре Валдрен, — невинні діти, які навіть не мають прямого стосунку до конфлікту, за який ви боретесь.

Валдрен довго мовчав, а тоді, повільно, кивнув, ніби визнаючи цю справедливу, хоч і незручну для нього точку зору.

— Можливо, ти правий, — сказав він нарешті. — Можливо, потрібна точніша, вибірковіша конструкція, здатна вразити саме Данила, не наражаючи на небезпеку всіх інших мешканців долини.