Розділ 52. Гість, якого чекали

Кадмус Верел прибув на третій день після Данилового повернення, — точно за графіком щомісячної інспекції, передбаченої умовами угоди, тим самим спокійним, офіційним кроком, яким прибував би будь-який інший представник Колегії, виконуючи звичайні службові обов’язки.

Данило спостерігав за його наближенням із вікна головної зали, серце його калатало важче, ніж хотілося б, — молодший магістр, худий, акуратно вдягнений, з тим самим доброзичливим, майже приязним виразом обличчя, яке він завжди демонстрував під час попередніх візитів, не підозрюючи, наскільки радикально змінилось ставлення до нього відтоді, як Октавія розкрила його справжню роль.

Він думав про всі попередні візити Кадмуса за минулі місяці, — про десятки розмов, які здавались тоді звичайними, буденними, про кожну деталь, якою вони з готовністю ділились із цим приязним, начебто турботливим наглядачем, вважаючи його просто виконавцем офіційного обов’язку, не підозрюючи, що кожне слово могло діставатись значно небезпечніших вух, ніж вони собі уявляли. Тепер, знаючи правду, Данило відчував, як минуле переосмислюється в цій новій, тривожній перспективі, — кожна усмішка, кожне зацікавлене запитання набувало нового, значно зловіснішого відтінку.

— Пам’ятайте, — прошепотів Данило, звертаючись до Морани й Аврена, що стояли поруч, готуючись зустріти гостя, — поводьтесь природно. Жодного натяку на те, що ми знаємо правду.

Морана кивнула, обличчя її набуло тієї самої спокійної, привітної маски, яку вона вміла вдягати за необхідності, попри внутрішню тривогу.

— Магістре Кадмус, — сказав Данило, виходячи назустріч гостю з тією самою гостинною усмішкою, яку демонстрував би будь-якому іншому офіційному відвідувачу. — Ласкаво просимо. Сподіваюсь, дорога була не надто важкою.

— Аж ніяк, — сказав Кадмус, спішуючись, обличчя його виказувало ту саму приязну доброзичливість, яка робила його викриття ще важчим для сприйняття, — ця людина здавалась щирою, відкритою, геть не схожою на образ холоднокровного змовника, який Данило почав формувати в уяві відтоді, як дізнався правду.

Вони пройшли до головної зали, де на них чекав скромний, але гостинний обід, — і Кадмус, сідаючи за стіл, почав звичну процедуру інспекції, розпитуючи про хід навчальної програми, про кількість нових учнів, про будь-які труднощі, з якими школа могла стикатись за минулий місяць.

— Усе йде добре, — сказав Данило, намагаючись, щоб голос лишався таким самим рівним, невимушеним, яким лишався б за звичайних обставин. — Кілька нових учнів приєдналось цього місяця, навчальна програма продовжує вдосконалюватись, спираючись на архівні матеріали, які ви люб’язно надали.

Кадмус кивнув, занотовуючи щось у власному записнику з тією самою методичною ретельністю, яку демонстрував завжди.

— А чи були якісь незвичні події? — спитав він, тон його лишався буденним, майже недбалим. — Подорожі, відвідувачі, щось, що виходило б за межі звичайного розпорядку школи?

Данило відчув, як серце завмирає на коротку мить, — питання, сформульоване настільки природно, що майже здавалось невинним, але тепер, знаючи правду про Кадмуса, він упізнавав у ньому пряму, цілеспрямовану спробу з’ясувати саме те, що вони найбільше намагались приховати.

— Нічого особливого, — сказав він, зберігаючи голос рівним, попри внутрішню тривогу. — Звичайне, буденне життя школи, як завжди.

Кадмус довго дивився на нього, і на коротку мить Данилові здалося, що в очах молодшого магістра промайнуло щось гостріше за звичайну, професійну цікавість, — але, можливо, це була лише його власна, натягнута тривога, що змушувала бачити підозру там, де могло її й не бути.

— Радий це чути, — сказав Кадмус нарешті, повертаючись до звичного, доброзичливого тону. — Магістра буде задоволена почути про такий стабільний прогрес.

Морана, приєднуючись до розмови, тихо спитала:

— А як справи в столиці? — спитала вона. — Ми чули якісь чутки про внутрішню напругу серед регіональних магістрів.

Кадмус кивнув, обличчя його на мить набуло серйознішого виразу.

— Певна напруга справді існує, — визнав він. — Не всі в Колегії підтримують цю нову модель навчання так само щиро, як магістра Північного округу. Але, наскільки мені відомо, більшість готова дати цій угоді чесний шанс, перш ніж робити остаточні висновки.

— А магістр Валдрен? — спитав Аврен, тон його лишався невимушеним, майже випадковим, хоча Данило знав, наскільки ретельно продумане було це на позір безневинне питання. — Чи змінив він свою позицію після останнього з’їзду?

Кадмус довго дивився на старого магістра, і на коротку мить обличчя його виказало щось, що могло бути насторогою, а могло бути звичайним, професійним обміркуванням складного питання.

— Магістр Валдрен, — сказав він нарешті, — лишається відданим традиційним принципам, як завжди. Але він розуміє важливість дотримання офіційних рішень Колегії, хай які особисті сумніви не виникали б у нього щодо конкретних деталей.

Данило слухав це, намагаючись розпізнати будь-яку фальшивість у цих словах, — але Кадмус говорив з тією самою переконливою щирістю, яка робила його небезпечним саме через цю майстерну здатність приховувати справжні наміри під шаром звичайної, буденної люб’язності.

Обід тривав ще деякий час, наповнений звичайними, необов’язковими розмовами, — і коли Кадмус нарешті підвівся, готуючись до від’їзду, Данило відчув, як напруження останніх годин поступово починає відпускати тіло.