Розділ 51. Дорога додому

Морана отримала звістку через два дні після подій у Бродах, — гонець, якого послав Радим через свого давнього товариша, дістався школи виснаженим, але швидким, приносячи новини, що змусили серце Морани стиснутись від тривоги.

Вона стояла на порозі головної зали, коли вершник з’явився на гребені пагорба, і щось у самому темпі його наближення, у поспіху, з яким він гнав коня схилом униз, підказало їй ще до прочитання листа, що новини не будуть добрими. Вона взяла запечатаний конверт тремтячими руками, дякуючи виснаженому гінцеві, і, відступивши до тіні найближчого дерева, розгорнула аркуш, серце її калатало важко, поки очі бігли рядками, написаними знайомим Тесевим почерком.

Вона прочитала листа двічі, а тоді, зібравши Октавію й Аврена, переказала суть щойно отриманої інформації.

— Вони в безпеці, — сказала вона, — принаймні наразі. Але тепер Валдренові люди знають, що Данило особисто причетний до зриву їхньої операції.

Октавія, слухаючи це, відчула, як власна тривога зростає до нового, гострішого рівня.

— Це небезпечно, — сказала вона. — Якщо Валдрен зрозуміє, наскільки глибоко Данило втручається в його справи, — він може вирішити діяти рішучіше, ніж просто продовжувати приховані демонстрації.

Аврен, обмірковуючи ситуацію з тією самою зваженою мудрістю, тихо додав:

— Нам треба прискорити власне розслідування, — сказав він. — Якщо ми зможемо ідентифікувати Кадмуса раніше, ніж Валдрен встигне діяти, — можливо, вдасться отримати вирішальну перевагу в цьому небезпечному протистоянні.

Тим часом, за багато миль на південь, Данило, Тесь, Радим, Тібор і десятеро врятованих дітей вирушили в довгу, обережну подорож назад до школи, — тепер уже не поспіхом, а ретельно спланованим, безпечнішим маршрутом, який Тесь розробив, ураховуючи всі можливі загрози.

— Тримаємось подалі від головних доріг, — сказав Тесь, коли вони готувались до чергового дня подорожі. — Валдренові люди, найпевніше, посилять пошуки після невдачі, і нам треба уникати будь-яких місць, де вони могли б очікувати нашого проходу.

Данило кивнув, погоджуючись із цією обережністю, — і, дивлячись на дітей, що поступово звикали до довгої, виснажливої дороги, відчував тиху, вистраждану відповідальність за кожне з цих життів, довірених йому цим несподіваним, небезпечним поворотом подій.

Тібор, ідучи поруч, тихо промовив:

— Дякую, що робите це, — сказав старий учитель. — Не тільки за порятунок, а за терпіння, з яким ви ставитесь до кожної затримки, кожної дитячої скарги на втому.

— Вони не винні в тому, що опинились втягнутими в цю небезпечну гру дорослих, — сказав Данило. — Найменше, що ми можемо зробити, — це показати їм таке саме терпіння й турботу, яку показали б власним дітям.

Вони йшли далі, день за днем, тим самим обережним, вивченим кроком, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, — і на четвертий день подорожі, коли вже наближались до знайомих гір, що оточували долину школи, Данило відчув, як тонка нитка полегшення пронизує накопичену тривогу останніх днів.

— Майже вдома, — сказав Радим, показуючи на знайомі обриси гірського хребта попереду.

Вони спустились у долину пізно ввечері, коли перші зорі вже засвітились на темніючому небі, — і Морана, побачивши їх живими, неушкодженими, кинулась назустріч, обіймаючи Данила міцно, з тим самим полегшенням, яке він сам відчував щоразу, коли хтось дорогий повертався з небезпеки цілим.

— Ви живі, — прошепотіла вона. — Дякувати богам, ви всі живі.

Гарп, підбігаючи слідом, оглядав дітей і Тібора з тим самим практичним, оцінювальним поглядом, яким оглядав би будь-яких нових, несподіваних гостей школи.

— Ласкаво просимо, — сказав старий мірошник, звертаючись до дітей, тепло усміхаючись, попри їхню очевидну втому й тривогу. — Тут ви в безпеці. Знайдемо теплі ліжка й гарячу їжу для кожного з вас цього ж вечора.

Діти, почувши цю привітну обіцянку, помітно розслабились, — і Тібор, спостерігаючи, як його підопічні поступово починають довіряти новому, незнайомому оточенню, тихо промовив, звертаючись до Данила:

— Дякую, — сказав він знову, голос його тремтів від емоцій. — За все.

Данило кивнув, дозволяючи собі коротку, дорогоцінну мить тихого відпочинку в обіймах Морани, перш ніж повернутись до практичних турбот, — розселення дітей, забезпечення Тібора тимчасовим прихистком, поки не буде ухвалене остаточне рішення про його подальшу долю.

— Що з розслідуванням? — спитав він, коли перші, найневідкладніші справи були залагоджені. — Ви дізнались щось нове про Кадмуса?

Морана довго дивилась на нього, обличчя її виказувало ту саму суміш тривоги й стриманого хвилювання.

— Так, — сказала вона нарешті. — І, Даниле, те, що ми дізнались, значно тривожніше, ніж будь-хто з нас міг очікувати.

Данило відчув, як серце завмирає від передчуття чогось важливого, можливо, страшного.

— Кажи, — сказав він.

Морана повела його до бібліотеки, де Октавія й Аврен чекали, обличчя обох виказували ту саму зосереджену, тривожну напругу.

— Ми знайшли його, — сказала Октавія без зайвих вступів. — Молодший магістр на ім’я Кадмус Верел. Служить безпосередньо під наглядом Валдрена останні п’ятнадцять років.