Розділ 50. Магістр Валдрен

Магістр Валдрен сидів у своєму кабінеті, високій, суворо обставленій кімнаті, заповненій стародавніми текстами й ретельно систематизованими архівами, коли отримав звістку про провал операції на південному заході.

Кабінет цей, збудований за його власними, ретельно продуманими вказівками багато десятиліть тому, відображав саму суть його характеру, — жодної зайвої прикраси, жодного марнотратного жесту, тільки суворий, функціональний порядок, книжкові полиці, розташовані з математичною точністю, стіл, на якому кожен документ лежав точно там, де мав лежати, відповідно до системи, яку сам Валдрен вдосконалював роками служби. Він вірив, глибоко й непохитно, що саме такий порядок, така дисципліна відрізняли справжню мудрість від хаотичного, небезпечного імпульсу, який, на його переконання, керував більшістю тих, хто прагнув знання без належної підготовки чи розуміння його справжньої ваги.

— Розкажи все, — сказав він офіцеру, що приніс цю новину, голос його лишався спокійним, майже байдужим, попри вагу щойно почутого.

— Діти зникли, пане магістре, — сказав офіцер, явно нервуючи під пильним, оцінювальним поглядом старого магістра. — Хтось попередив їхнього вчителя заздалегідь. Наші люди переслідували їх до самого міста, але втратили слід серед юрби.

Валдрен довго мовчав, обмірковуючи почуте з тією самою методичною ретельністю, яку застосовував би до будь-якої іншої важливої проблеми.

— Хто попередив їх? — спитав він нарешті.

— Не знаємо напевно, пане, — сказав офіцер. — Але один із наших людей, той самий, кого вони помітили безпосередньо, стверджує, що бачив трьох чоловіків, супроводжуючих утікачів, — один із них, за описом, дуже схожий на Данила, засновника тієї “легальної” школи на півночі.

Валдрен відчув, як щось холодне, гостре ворухнулось усередині нього, — не страх, а щось ближче до професійного роздратування, суміш якого з давньою, глибоко вкоріненою переконаністю у власній правоті керувала кожним його рішенням за довгі десятиліття служби.

— Данило, — повторив він тихо, майже задумливо. — Цікаво, як саме він дізнався про наш план настільки завчасно.

Офіцер довго мовчав, не наважуючись відповісти на це риторичне, небезпечне питання.

— Вільний, — сказав Валдрен нарешті, жестом відпускаючи підлеглого. — Я подумаю, як діяти далі.

Коли двері зачинились, лишаючи його на самоті, Валдрен підвівся, підходячи до вікна, дивлячись на засніжений двір своєї резиденції з тим самим холодним, аналітичним виразом, який супроводжував кожне важливе рішення його довгого життя.

Він думав про власну теорію, розроблену десятиліттями тому, — теорію, яку він вважав не жорстокістю, а необхідністю, найглибшою формою відповідальності перед майбутніми поколіннями магів. Знання, надто небезпечне для непідготовлених рук, потребувало не тільки заборони, а й переконливих, незабутніх демонстрацій власної небезпеки, — уроків, вивчених ціною крові, бо тільки такі уроки, на його переконання, справді закарбовувались у колективній пам’яті настільки глибоко, щоб запобігти подальшим, значно масштабнішим катастрофам.

«Я не монстр, — подумав він, тим самим внутрішнім голосом, яким переконував себе щоразу, коли сумнів наважувався торкнутись краю його свідомості. — Я хірург, що змушений завдавати болю заради більшого зцілення. Кожна життя, втрачена в цих ретельно вивірених демонстраціях, врятувала десятки, можливо, сотні інших, які інакше загинули б у безконтрольному, хаотичному поширенні небезпечного знання».

Він повернувся до столу, дістаючи чистий аркуш паперу, готуючись написати наказ, який мав визначити наступний етап цієї довгої, ретельно спланованої стратегії.

Данило, тепер уже прямо причетний до зриву його плану, становив загрозу значно серйознішу за просто ідеологічного супротивника. Якщо він дізнався про заплановану “демонстрацію” заздалегідь, — а швидкість і точність втручання свідчили саме про це, — це означало, що десь у системі Колегії існував витік інформації, можливо, зрадник, здатний завдати значно більшої шкоди, ніж просто зрив однієї конкретної операції.

Він думав про Кадмуса, свого найдовіренішого спільника, — чи міг витік походити від нього, чи, можливо, десь глибше, у самих архівах, які він так ретельно намагався контролювати всі ці роки.

Кадмус служив йому вірно понад п’ятнадцять років, — молодший магістр, обраний особисто за здатність діяти рішуче, без зайвих сумнівів чи вагань, які, на Валдренову думку, надто часто паралізували інших, менш відданих справі колег. Валдрен довіряв йому настільки, наскільки взагалі міг довіряти будь-кому в цій самотній, тягарем обтяженій боротьбі, — і думка про можливу зраду з цього боку здавалась йому майже неможливою, хоч він і знав, з холодною, професійною тверезістю, що жодна довіра не могла вважатись абсолютно непорушною.

«Северин Кольба, — подумав він раптом, ім’я, яке не спадало на думку багато років. — Архіваріус, що працював тієї ночі. Чи міг він щось почути, щось запам’ятати, чого я не передбачив?»

Ця думка, щойно народжена, викликала нову, гострішу тривогу, — і Валдрен, підводячись знову, підійшов до полиці, дістаючи стару, потерту папку з особовими справами колишніх працівників архіву.

Він знайшов ім’я Северина Кольби швидко, — і, читаючи короткі, офіційні деталі його виходу на пенсію десять років тому, відчув, як підозра поступово перетворюється на щось значно конкретніше.