Розділ 49. Дорога до міста

Данило прокинувся від легкого дотику Тесевої руки, серце його миттю сповнилось тривогою, — надворі досі панувала темрява, але щось у виразі обличчя друга свідчило про термінову новину.

Він проспав, певно, кілька годин, — Тесь і Радим, розділивши між собою решту нічного чергування, дозволили йому відпочити довше за домовлене, знаючи, наскільки виснажливою виявилась учорашня втеча. Тепер, прокидаючись різко, Данило відчував, як тіло протестує проти цього раптового повернення до пильної свідомості, м’язи все ще боліли від довгого, напруженого дня.

— Спостерігачі повернулись, — прошепотів Тесь. — Тепер більшою групою. Я нарахував щонайменше десятьох, наближаються з боку, звідки прийшов той самотній переслідувач учора.

Данило миттю прокинувся повністю, підводячись, відчуваючи, як холодний, вивірений розум почав розкладати нову ситуацію на частини, попри виснаження недоспаної ночі.

— Скільки часу до їхнього прибуття? — спитав він.

— Година, може, менше, — сказав Тесь.

Данило розбудив решту, — Радима, Тібора, дітей, що поступово прокидались, налякані, розгублені раптовим пробудженням у незнайомому, темному просторі печери.

— Нам треба рухатись негайно, — сказав він, звертаючись до всіх. — Десять озброєних вояків наближаються, і ця печера більше не безпечна.

Тібор, зібравшись із духом, почав швидко, обережно піднімати дітей, заспокоюючи наймолодших, які, спросоння, не одразу розуміли терміновість ситуації.

— Куди підемо? — спитав Радим, розгортаючи невелику карту, яку захопив із собою саме для такого можливого сценарію.

Данило довго думав, розум його гарячково прораховував можливі варіанти.

— Найближче місто, — сказав він нарешті. — Досить велике, досить людне, щоб десять озброєних вояків не наважились діяти відкрито серед свідків.

Радим кивнув, вивчаючи карту.

— Ярмаркове містечко Броди, — сказав він. — За три години ходу звідси, якщо йти напрямки, минаючи головні дороги.

— А спостерігачі не здогадаються про наш намір? — спитав Тесь.

— Можуть здогадатись, — сказав Данило. — Але в нас немає кращого варіанту. Якщо лишимось тут, вони знайдуть печеру рано чи пізно.

Тесь кивнув, приймаючи цю логіку.

— Тоді рушаємо негайно, — сказав Данило. — Найкоротшим, найбезпечнішим шляхом, який тільки можемо знайти.

Вони вийшли з печери обережно, тим самим приглушеним, вивченим кроком, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, — діти, попри втому й страх, трималися дисципліновано, підбадьорювані тихими, спокійними словами Тібора, який ішов серед них, підтримуючи наймолодших.

Дорога до Бродів виявилась важчою, ніж сподівались, — пересічена місцевість, густий підлісок, який ускладнював швидкий рух, особливо для найменших дітей, чиї ноги втомлювались значно швидше за дорослих.

— Зробимо коротку зупинку, — сказав Данило, коли одна з дівчаток, зовсім юна, почала явно відставати, ледь стримуючи сльози від виснаження.

Тібор підняв її на руки, продовжуючи йти, — і Данило, спостерігаючи цю сцену, відчував, як тепла повага до цього самотнього, відданого вчителя наповнює груди, попри всю тривогу небезпечної ситуації.

Вони почули погоню приблизно за годину, — далекі, але виразні голоси, крики команд, тупіт кінських копит, що наближались тим самим шляхом, яким вони покинули печеру.

— Вони знайшли наш слід, — прошепотів Радим, обличчя його виказувало ту саму тривогу, яку відчував кожен у групі.

Данило довго думав, гарячково шукаючи спосіб виграти час, необхідний, щоб дістатись міста раніше за переслідувачів.

— Мені потрібна невелика конструкція, — сказав він нарешті, звертаючись до Теся. — Не туман цього разу, — щось простіше, спрямованіше. Якщо я зможу створити фальшивий слід, що виглядатиме, ніби ми звернули в інший бік, — це могло б виграти нам критичні хвилини.

Тесь кивнув, простягаючи руку для допомоги, — і Данило, зупинившись на коротку мить, зосередився, вибудовуючи просту, але ефективну конструкцію, спрямовану на найближчу розвилку стежки позаду них, ту саму техніку, яку відточував за роки практики, тепер застосовану в найтерміновіших, найризикованіших обставинах.

Конструкція вимагала значно менше часу й концентрації за повноцінний туман, — тонка, спрямована ілюзія, що мала переконати переслідувачів, ніби слід дітей і дорослих веде ліворуч, до старої, занедбаної стежки, а не праворуч, туди, де насправді пролягав їхній справжній шлях. Він відчував, як конструкція набуває форми швидко, майже інстинктивно, — місяці практики перетворили колись складний, виснажливий процес на щось значно ближче до природного, невимушеного жесту.

— Готово, — прошепотів він, виснажений, але задоволений. — Тепер швидше, поки слід тримається.

Вони прискорили крок, наскільки дозволяли втомлені ноги дітей, — і за годину важкого, напруженого переходу нарешті побачили попереду перші дахи Бродів, ярмаркового містечка, повного людей, гомону, звичайного, буденного життя, яке мало стати їхнім прихистком від переслідування.

— Майже дійшли, — сказав Данило, відчуваючи, як тонка нитка надії пронизує виснаження останніх годин.