Розділ 45. Погоня в темряві

Вони їхали крізь ніч швидко, наскільки дозволяла обережність, — Северин, попри вік, тримався в сідлі напрочуд впевнено, підганяючи власного коня тим самим відчайдушним завзяттям людини, яка нарешті наважилась зробити крок назустріч правді після десятиліття мовчазного страху.

Місяць, що зрідка проглядав крізь розірвані хмари, освітлював лісову дорогу примарним, сріблястим світлом, достатнім, щоб бачити найближчі кроки, недостатнім, щоб почуватись у справжній безпеці. Данило їхав попереду, чуття його напружене до краю, вслухаючись у кожен звук нічного лісу, — тріск гілки, шурхіт листя, віддалений крик нічного птаха, — усе могло виявитись або звичайним, буденним звуком, або першою ознакою небезпеки, яку вони так відчайдушно намагались уникнути.

— Зупинимось тут на коротку перевірку, — сказав Тесь, коли вони віддалились від села на кілька миль, звертаючи на вузьку лісову стежку, яку розвідав заздалегідь як частину запасного маршруту.

Данило кивнув, зупиняючи коня, — і, поки решта переводила подих, прислухався уважно до звуків нічного лісу, шукаючи будь-які ознаки можливого переслідування.

Він почув це майже одразу, — далекий, але виразний тупіт кінських копит, що наближався тим самим шляхом, яким вони щойно проїхали.

— Переслідування, — прошепотів він, серце його калатало важче від щойно підтвердженої небезпеки. — Принаймні троє вершників, судячи зі звуку.

Октавія відчула, як тривога стискає груди.

— Вони знають, куди ми прямуємо? — спитала вона.

— Не знаю, — сказав Данило. — Але не можемо ризикувати, довіряючи випадковості.

Він заплющив очі на коротку мить, зосереджуючись, застосовуючи те саме чуття, яке навчився вигострювати за роки практики, — і, розплющивши очі, звернувся до обох супутників, що були поруч, готові допомогти в цій імпровізованій, терміновій ситуації.

— Мені потрібна допомога, — сказав він, звертаючись до обох. — Не повне групове плетиво, — на це немає часу чи достатньої кількості людей. Але, можливо, разом ми зможемо створити щось менше, спрямованіше, — фальшивий слід, здатний ввести переслідувачів в оману бодай на короткий час.

Тесь кивнув, розуміючи задум миттю.

— Що потрібно робити? — спитав він.

— Тримайте мою руку, — сказав Данило, простягаючи долоні до обох супутників. — Не намагайтесь керувати цим самостійно, просто дозвольте мені спрямовувати, використовуючи вашу присутність як додаткову точку опори.

Октавія й Тесь взяли його за руки, і Данило, заплющивши очі, почав працювати швидко, зосереджено, — вибудовуючи ту саму конструкцію фальшивого сліду, яку відточував місяцями, тепер спрямовану не на ціле село, а на вузьку, конкретну стежку, якою вони щойно проїхали.

Він відчував, як тремтіння конструкції набирає форми, — слід, що виглядав би переконливо, ніби троє вершників звернули не на цю приховану стежку, а продовжили рухатись головним шляхом, тим самим, яким прийшли до села спершу. Октавіїна присутність додавала конструкції глибини, її роки теоретичного розуміння магії допомагали втримати баланс, якого сам Данило, зосереджений на самій дії, міг би не помітити самотужки; Тесева ж спокійна, вивірена присутність слугувала якорем, точкою стабільності, на яку можна було спертись у критичний момент.

— Готово, — прошепотів він, розплющуючи очі, виснажений, але задоволений результатом. — Тепер треба рухатись далі, швидко й тихо, доки ілюзія тримається.

Вони рушили запасним маршрутом, тим самим обережним, вивченим кроком, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, — і, віддаляючись углиб лісу, Данило чув, як звук переслідування поступово віддаляється, слідуючи фальшивим слідом у геть іншому напрямку.

— Спрацювало, — прошепотіла Октавія, полегшення в її голосі бриніло виразно, попри спробу стриматись.

— Поки що, — сказав Данило, не дозволяючи собі повного розслаблення. — Фальшивий слід тримається лише кілька годин, максимум. Нам треба дістатись школи задовго до того, як переслідувачі зрозуміють свою помилку.

Северин, що їхав поруч, мовчки слухаючи цю тривожну розмову, тихо промовив:

— Я не думав, що моє свідчення коштуватиме вам такого ризику.

— Це не ваша провина, — сказав Данило твердо. — Це провина тих, хто вирішив, що правда небезпечніша за брехню, здатну коштувати життів невинних людей.

Вони їхали далі крізь ніч, тим самим швидким, але обережним темпом, зупиняючись лише на найкоротший необхідний перепочинок, — і Данило, попри виснаження щойно виконаної конструкції, відчував, як тривога за долю свідка, за долю всього розслідування підганяє його продовжувати, не дозволяючи собі повноцінного відпочинку.

Світанок застав їх уже недалеко від долини школи, — і Данило, бачачи перші, знайомі обриси гір, відчув, як тягар довгої, небезпечної ночі поступово починає відпускати тіло, замінюючись обережним, вистражданим полегшенням.

Вони спустились у долину, коли сонце вже піднялось достатньо високо, щоб освітити знайомі будівлі теплим, ранковим світлом, — і Морана, що вибігла назустріч, побачивши їх живими, неушкодженими, обійняла Данила міцно, з тим самим полегшенням, яке він сам відчував щоразу, коли хтось дорогий повертався з небезпеки цілим.

— Що сталось? — спитала вона, помічаючи виснаження на кожному обличчі, незнайому постать старого чоловіка серед них.