Розділ 44. Наляканий свідок

Дорога до села на південному сході забрала чотири дні, — обережних, ретельно вивірених днів, протягом яких Данило, Октавія й Тесь просувались манівцями, уникаючи головних шляхів, тим самим методом, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію.

Вони їхали переважно мовчки, кожен занурений у власні думки про те, що могли дізнатись, — Октавія раз у раз перечитувала копію давнього листа, ніби сподіваючись знайти в ньому якусь нову деталь, яку проґавила раніше; Тесь пильно оглядав кожну зустрічну дорогу, кожне придорожнє село, шукаючи будь-які ознаки стеження чи небезпеки; а Данило, їдучи попереду, думав про магістра Валдрена, про ім’я, вимовлене на з’їзді регіональних керівників, тепер обтяжене геть іншим, темнішим значенням.

— Як його звати? — спитав Тесь, коли вони наближались до села, звіряючись востаннє з деталями плану.

— Северин Кольба, — сказала Октавія. — Колишній архіваріус, працював у центральній бібліотеці Колегії понад тридцять років, перш ніж вийшов на пенсію десять років тому.

Вони в’їхали до села обережно, тим самим спокійним, буденним кроком, яким в’їжджали б до будь-якого іншого невеликого поселення, — і, розпитавши обережно в місцевого шинкаря про адресу колишнього архіваріуса, рушили до невеликого, скромного будинку на околиці, оточеного акуратним, доглянутим садом.

Данило постукав у двері, серце його калатало від суміші надії й тривоги, — і, коли двері нарешті прочинились, побачив старого чоловіка, худого, зі зморшкуватим обличчям, очі якого, помітивши незнайомих відвідувачів, миттю наповнились неприхованим страхом.

— Хто ви? — спитав старий, голос його тремтів. — Чого хочете?

— Пане Кольба, — сказала Октавія м’яко, намагаючись заспокоїти його очевидну тривогу, — ми не бажаємо вам зла. Ми прийшли з питанням про події багаторічної давнини, — про лист, який ви написали, але ніколи не надіслали.

Обличчя старого зблідло ще дужче, і він на мить ніби завагався, чи не зачинити двері перед незваними гостями.

— Я не знаю, про що ви говорите, — сказав він, хоча тремтіння в голосі виказувало протилежне.

— Пане Кольба, — сказав Данило тихо, — ми не працюємо на Колегію. Ми прийшли, тому що вважаємо, що правда, яку ви колись написали, але побоялись розкрити, могла коштувати життя й здоров’я багатьох невинних людей за минулі роки. Ми прийшли просити вашої допомоги зупинити подальші трагедії.

Старий довго дивився на них, страх у його очах поступово змішувався з чимось іншим, — можливо, давнім, похованим почуттям провини, яке він носив у собі десятиліттями.

— Заходьте, — сказав він нарешті, тихо, майже пошепки. — Але швидко. Я не хочу, щоб хтось бачив вас тут довше, ніж необхідно.

Вони зайшли до скромного, але охайного будинку, і старий, зачинивши двері на засув, повернувся до них, обличчя його виказувало ту саму суміш страху й полегшення, яка приходить, коли давній, важкий тягар нарешті готовий бути розділеним з кимось іншим.

— Звідки ви знаєте про той лист? — спитав він.

— Знайшли серед ваших старих паперів, — сказала Октавія чесно. — Не викрадених, — куплених разом з іншими архівними матеріалами, які продав хтось із ваших давніх колег після вашого виходу на пенсію.

Старий кивнув, обличчя його виказувало розуміння.

— Я підозрював, що ці записи можуть колись випливти на поверхню, — сказав він. — Боявся цього кожного дня останні десять років.

— Розкажіть нам, що сталось того вечора, — попросив Данило. — Усе, що бачили, усе, що чули.

Северин довго мовчав, збираючись із духом, а тоді, повільно, почав розповідь.

— Я працював допізна тієї ночі, — сказав він, — готуючи документи для магістра Валдрена, який мав особисту зустріч наступного ранку. Він зайшов до архіву неочікувано, перевіряючи мою роботу, — і, думаючи, що я вже пішов, почав розмовляти з кимось іншим, хто прийшов слідом за ним, — я не бачив обличчя цієї другої людини, тільки чув голоси з-за полиць.

— Що ви почули? — спитала Октавія.

— Валдрен говорив про “необхідну демонстрацію” для регіону, — сказав старий, голос його тремтів від давнього жаху. — Казав, що деякі уроки неможливо викласти словами, — треба, щоб люди побачили наслідки на власні очі, відчули страх, здатний утримати їх від небезпечних експериментів на покоління вперед.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — підтвердження найгірших підозр, вимовлене вголос людиною, яка чула це особисто.

— А другий голос? — спитав Тесь. — Що він сказав?

— Погодився, — сказав Северин. — Сказав щось про “необхідну ціну прогресу”, про те, що “кілька смертей врятують тисячі в майбутньому”. Я був такий приголомшений почутим, що заціпенів, боячись навіть дихати, доки вони не пішли.

— Ви впізнали цей другий голос? — спитав Данило.

Старий довго вагався, а тоді, повільно, похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Незнайомий, молодший за Валдренів. Але я чув, як Валдрен звертався до нього на ім’я один раз, — Кадмус, здається, чи щось схоже.

Данило зберіг це ім’я в пам’яті, розум його вже гарячково прораховував можливі наступні кроки цього розслідування.