Розділ 43. Ім’я в тіні

Октавія провела наступні кілька днів, занурена в архіви так глибоко, що часом забувала про сон, про їжу, про все, окрім невпинного, методичного пошуку зв’язків між сімнадцятьма трагедіями, розкиданими по століттю історії Колегії.

Вона працювала переважно вночі, коли решта школи спала, — не з бажання приховати власну діяльність, а тому, що тільки в цій тиші могла зосередитись достатньо глибоко, щоб побачити деталі, які легко проґавити в метушні звичайного, буденного дня. Свічки, які вона запалювала одна за одною, вигорали до світанку, залишаючи по собі тонкі, восковані калюжки на дерев’яному столі, а стоси документів навколо неї поступово перегруповувались, перекладались, позначались власними, тільки їй зрозумілими символами, які допомагали відстежувати зв’язки між сотнями розрізнених фактів.

Данило заходив перевірити її щовечора, і того конкретного вечора, коли він увійшов до бібліотеки, застав Октавію, що сиділа нерухомо, дивлячись на розкладений перед нею документ із тим самим виразом, який Данило вже навчився розпізнавати як ознаку важливого, хоч і тривожного відкриття.

— Що знайшла? — спитав він, сідаючи поруч.

Октавія довго мовчала, а тоді, повільно, показала на список імен, ретельно виписаний на окремому аркуші.

— Я перевірила кожного магістра, який мав офіційний доступ до найглибших теоретичних текстів Колегії за останнє століття, — сказала вона. — Порівняла це з датами й локаціями сімнадцяти випадків, шукаючи будь-кого, чия присутність чи вплив збігались би підозріло часто.

— І? — спитав Данило, відчуваючи, як напруження наростає всередині нього.

— Один магістр, — сказала Октавія тихо, — виявився пов’язаним, прямо чи опосередковано, із дванадцятьма з сімнадцяти випадків. Не завжди присутній особисто, — але завжди мав якийсь офіційний зв’язок із регіоном, де сталась трагедія, приблизно за тиждень до чи після самої події.

— Хто це? — спитав Данило.

Октавія довго вагалась, перш ніж відповісти, ніби саме вимовляння цього імені вголос могло зробити підозру якимось незворотним чином реальнішою.

— Магістр Валдрен, — сказала вона нарешті. — Один із найстарших, найвпливовіших членів Верховної Ради Колегії. Відомий своєю жорсткою, безкомпромісною відданістю традиційним методам, своїм відкритим скептицизмом щодо будь-яких реформ, включно з нашою угодою.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — ім’я, яке він чув раніше, згадане побіжно в контексті політичної опозиції на з’їзді регіональних керівників.

— Магістр Валдрен, — повторив він повільно. — Той самий, що найгостріше виступав проти нашої угоди?

— Той самий, — підтвердила Октавія. — І, судячи з того, що я знайшла, можливо, значно небезпечніший, ніж будь-хто з нас підозрював досі.

Вона дістала ще один документ, офіційний протокол з’їзду магістрів, підкресливши кілька рядків.

— Подивись, — сказала вона. — Ось точні слова, які він промовив на з’їзді: “Деякі уроки треба засвоювати ціною крові, інакше вони ніколи не засвояться повністю”. Тоді це здавалось просто риторикою досвідченого консерватора. Тепер, після того, що я знайшла, ці слова набувають геть іншого, тривожнішого значення.

Данило довго дивився на ці рядки, відчуваючи, як холодний жах поступово заміщує початковий шок від щойно почутого.

Данило довго сидів мовчки, обмірковуючи вагу цього відкриття, — не просто підозрілий патерн на карті, а конкретне ім’я, конкретна, впливова людина, чия можлива причетність до навмисних трагедій піднімала ставки цього розслідування на геть інший рівень.

— Наскільки переконливі докази? — спитав він, змушуючи себе підходити до цього емоційно важкого відкриття з тією самою методичною ретельністю, з якою підходив би до будь-якої іншої складної проблеми.

— Непрямі, — визнала Октавія чесно. — Достатні, щоб викликати серйозну підозру, недостатні для формального звинувачення перед Верховною Радою. Валдрен — надто впливова постать, щоб діяти проти нього необережно, спираючись тільки на статистичні збіги.

Данило кивнув, розуміючи складність ситуації.

— Що нам потрібно, щоб зробити ці докази переконливішими? — спитав він.

Октавія довго думала над цим питанням.

— Прямий свідок, — сказала вона нарешті. — Хтось, хто бачив Валдрена особисто на місці однієї з трагедій, чи, ще краще, хтось, хто чув би його прямі накази чи інструкції, пов’язані з підготовкою чи прикриттям цих подій.

— А чи є хтось, хто міг би бути таким свідком? — спитав Данило.

Октавія довго вагалась, а тоді, повільно, дістала ще один документ, менш офіційний за решту, — особистий лист, написаний нерівним, майже панічним почерком.

— Це, — сказала вона, — знайшла серед особистих паперів одного з архіваріусів, який працював у бібліотеці Колегії десятиліття тому, а тепер, за моїми відомостями, живе на пенсії в невеликому селі на південному сході. Лист адресований невідомому одержувачу, ніколи не надісланий, судячи з того, що я знайшла його серед його власних, приватних архівів.

Вона прочитала кілька рядків уголос, голос її тремтів від хвилювання: «Я бачив те, чого не повинен був бачити. Магістр В., перевіряючи мою роботу того вечора, згадав про “необхідну демонстрацію”, яку планував для регіону К. за кілька днів. Я не наважився питати більше, боячись наслідків цікавості, яка могла б здатись підозрілою».