Розділ 41. Брат

Тиждень минув відтоді, як Радимів загін повернув назад без пролитої крові, — і школа, попри пережите напруження, поступово поверталась до звичного, буденного ритму життя, кожен день додаючи нову цеглинку до споруди, яку вони будували разом уже кілька місяців поспіль.

Осінь поступово поступалась місцем першим, ще несміливим ознакам зими, — повітря ставало дедалі холоднішим, дерева навколо долини скидали останнє листя, а вечори огортали табір раніше, ніж кілька тижнів тому. Данило, спостерігаючи за цими змінами природи, думав про те, як багато встигло статись відколи вони заклали перший камінь, — про Радована, про політичну боротьбу на з’їзді магістрів, про день, коли п’ятнадцятеро озброєних вояків прибули з наміром провокації, а пішли з чимось значно ближчим до розуміння.

Данило працював над черговою частиною навчальної програми, коли Остап, підбігаючи з тим самим стриманим хвилюванням, з яким приносив би будь-яку важливу новину, повідомив про несподіваного відвідувача.

— Радим, — сказав юнак. — Сам, без загону, без зброї. Каже, що хоче поговорити.

Данило відчув, як здивування змішується з обережною цікавістю, — і, підводячись, рушив назустріч, до входу в долину, де на нього чекав молодий офіцер, чий вигляд разюче відрізнявся від того рішучого, гнівного чоловіка, який прибув сюди тиждень тому.

— Радиме, — сказав Данило, наближаючись обережно. — Не сподівався побачити тебе знову так скоро.

Радим довго мовчав, обличчя його виказувало ту саму внутрішню боротьбу, яку Данило бачив у ньому під час їхньої останньої зустрічі.

— Я не міг перестати думати, — сказав він нарешті. — Про той камінь. Про дівчину, яка так спокійно пояснила мені різницю між сліпим виконанням і розумінням. Про… — він на мить завагався, — про мого брата.

Данило кивнув, жестом запрошуючи його пройти далі, до тихого закутка біля головної зали, де вони могли б поговорити приватно, без зайвих очей і вух.

— Розкажи мені про нього, — сказав Данило, коли вони сіли. — Якщо хочеш, звісно.

Радим довго дивився кудись у далечінь, ніби збираючи докупи спогади, які тримав похованими надто довго.

— Його звали Мирон, — сказав він нарешті. — Молодший за мене на три роки. Обдарований від народження, — я бачив це ще коли ми були дітьми, як легко він розумів речі, які іншим давались тільки тяжкою працею. Коли він виявив здатність відчувати магічні конструкції, наш батько, звичайний коваль, не знав, що з цим робити. Ми не мали зв’язків у Колегії, не мали грошей на офіційне навчання.

— І що сталось? — спитав Данило тихо.

— Мирон почав вивчати самотужки, — сказав Радим, голос його тремтів від давнього, невигойного болю. — Знаходив уривки текстів, підслуховував розмови мандрівних магів, намагався зрозуміти принципи, які бачив у дії. Він був упевнений, що готовий до більшого, — до спроби побудувати щось самостійно, не покладаючись на випадкові уривки чужого знання.

Данило слухав це з наростаючим, важким передчуттям, упізнаючи в цій розповіді ту саму небезпечну динаміку, яку сам відчув, спостерігаючи Радованову майже фатальну помилку кілька тижнів тому.

— Він спробував прямий контакт, — сказав Радим, підтверджуючи це майже пошепки. — Із джерелом сили неподалік нашого села. Без жодної підготовки, без жодного розуміння справжньої небезпеки. Коли ми знайшли його, — Радим замовк, не в змозі продовжити на мить, — він був живий, але… не той самий. Щось усередині нього зламалось, щось, чого жоден лікар не міг вилікувати. Він помер за кілька місяців, у стражданні, яке я не побажав би найлютішому ворогові.

Тиша, що впала між ними, була важка, повна спільного розуміння болю, який кожен ніс у собі по-своєму.

— Це і є той самий кошмар, якого ми намагаємось запобігти, — сказав Данило нарешті. — Радован, юнак, про якого ти чув, можливо, від інформаторів, — він мало не повторив долю твого брата кілька тижнів тому. Але наша структура, наша пильність урятували його вчасно.

Радим кивнув, обличчя його виказувало складну суміш горя й обережної, ще не до кінця сформованої надії.

— Я думав, що бореться проти небезпеки, дозволяючи людям наближатись до сили без належного контролю, — сказав він. — Тепер я розумію, що ти намагаєшся зробити протилежне, — дати той самий контроль, ту саму структуровану безпеку, якої бракувало моєму братові.

Данило довго дивився на нього, відчуваючи вагу цього визнання.

— А твій загін? — спитав він. — Ті, хто прийшов із тобою того дня?

— Дехто досі сумнівається, — визнав Радим чесно. — Але дехто, як я сам, почав переосмислювати власну позицію. — Він на мить завагався, а тоді додав тихіше: — Сельд знає про те, що сталося. Магістра надіслала офіційний звіт про наше самовільне порушення наказу.

Данило відчув, як тривога наростає всередині нього.

— Що з тобою буде? — спитав він.

— Не знаю точно, — сказав Радим. — Дисциплінарне стягнення, найпевніше. Можливо, гірше. Сельд особисто говорив зі мною, — не гнівно, а з тією самою втомленою, розчарованою серйозністю, яку я пам’ятаю з найважчих моментів служби.

Данило довго обмірковував почуте, розум його вже шукав спосіб допомогти, попри складність ситуації.