Розділ 38. Розмова серед ворогів

Дорн наближався до застави, де, за його відомостями, зараз перебував Радим, тим самим обережним, вивченим кроком, яким наближався б до будь-якої іншої небезпечної території, — і, попри роки досвіду, попри холодний, вивірений розрахунок, який ніколи не полишав його повністю навіть у найскладніших обставинах, відчував, як серце калатає важче за будь-яку попередню місію цього довгого, виснажливого місяця.

Він ішов останню милю пішки, лишивши коня прив’язаним у прихованому гаю неподалік, — обережність, вироблена роками служби, підказувала, що краще наблизитись непомітно, ніж ризикувати впізнаванням через знайому тварину чи спорядження. Дорога стелилась перед ним у вечірніх сутінках, і Дорн, ідучи нею, думав про весь довгий, звивистий шлях, який привів його сюди, — від гордовитого наглядача Дому Ревена до самотнього вигнанця, а тепер до чогось нового, ще не до кінця визначеного, можливо, посередника між двома світами, кожен з яких він знав зсередини так, як не знав би жоден сторонній спостерігач.

Він не міг просто зайти відкрито, — колишній наглядач, зрадник у власних очах багатьох, хто досі служив Колегії, викликав би підозру миттю, ще до того, як устиг би вимовити перше слово пояснення. Натомість він обрав інший, обережніший шлях, — прикинутись звичайним мандрівним торговцем, шукаючим короткочасну роботу чи прихисток, достатньо непримітним, щоб наблизитись, не привертаючи зайвої уваги.

Застава, куди він прямував, стояла на околиці невеликого прикордонного містечка, — не така велика, не така добре укріплена, як головна резиденція Сельда, але достатньо значна, щоб слугувати домом для десятків вояків, серед яких, за словами інформаторів, і зібралась група невдоволених офіцерів.

Дорн зайшов до найближчого шинку, де, судячи з гамору голосів, саме зібралась чимала компанія вояків, вільних від служби цього вечора, — і, замовляючи скромну вечерю, почав прислухатись, обережно, непомітно, до розмов навколо.

— …угода — просто відстрочка, — почув він голос, різкий, невдоволений. — Дай їм рік, два, і вони збудують армію, здатну кинути виклик самій Колегії напряму.

— Радиме, — почувся інший голос, обережніший, — ти надто драматизуєш. Магістра знає, що робить.

— Магістра, — пирхнув перший голос, — забула, що означає бути дізнавачем. Забула, чому ми взагалі почали це полювання. Тепер вона грається в дипломатію з людиною, яка обдурила нас стільки разів, скільки жоден ворог за всю мою службу.

Дорн упізнав цей голос, — молодший, гарячковіший за Сельдів, сповнений тієї самої, небезпечної суміші переконання й гніву, яку він пам’ятав у собі самому багато місяців тому, перед власним, болісним падінням.

Він підвівся, повільно, обережно, наближаючись до столу, де сиділа компанія вояків, — і, коли один із них помітив його наближення, зупинився, чекаючи на можливу підозрілу реакцію.

— Перепрошую, — сказав Дорн, тим самим скромним, невимушеним тоном мандрівного торговця. — Не міг не почути частину вашої розмови. Здається, ви обговорюєте ту саму угоду з бунтівною школою?

Радим, молодий чоловік із гострими, підозрілими очима, довго вивчав його, перш ніж відповісти.

— А тобі яке діло? — спитав він різко.

Дорн відчував, як напруга за столом наростає, кілька вояків уже поклали руки на руків’я мечів, готові до будь-якого раптового руху, — і він знав, що наступні кілька секунд визначать, чи вдасться йому досягти хоч чогось цього вечора, чи доведеться тікати, рятуючи власне життя.

— Особисте, — сказав Дорн, сідаючи без запрошення на вільний стілець неподалік, ризикуючи, але розуміючи, що обережність тепер важить менше за можливість справді достукатись до цих людей. — Бачте, я знав цю людину особисто. Данила. Не з чуток. З прямого досвіду.

Тиша впала над столом, вояки перезирнулись, підозра в їхніх очах змішувалась із наростаючою цікавістю.

— Ти брешеш, — сказав Радим прямо.

— Не брешу, — сказав Дорн спокійно, попри внутрішнє напруження. — Я був наглядачем Дому Ревена. Той самий, хто мав завдання зловити його, повернути до рабства, з якого він утік. Я зазнав поразки в чесному двобої, — і, замість убити мене, як мав би повне право, він дозволив мені жити.

Радим довго дивився на нього, тепер уже з іншим, важчим виразом обличчя, — сумніваючись, чи то з недовірою, чи з чимось глибшим, майже приголомшеним.

— Ти той наглядач, — сказав він повільно. — Дорн. Я чув про тебе.

— Тоді ти знаєш, наскільки серйозно я ставився до свого обов’язку, — сказав Дорн. — Наскільки віддано служив Колегії, доки не зустрів людину, чия сила побудована не на жорстокості, а на розумінні.

— І що це доводить? — спитав інший вояк, старший, скептичніший. — Що ти зрадив власну присягу заради людини, яка тебе перемогла?

— Це доводить, — сказав Дорн твердо, — що навіть найвідданіший слуга Колегії здатен побачити правду, якщо готовий дивитись чесно, а не крізь призму власної гордості чи гніву. Я не прошу вас довіряти мені сліпо. Я прошу вас подумати про те, чому людина, яка мала повне право мене вбити, обрала натомість подарувати другий шанс.

Радим довго мовчав, обмірковуючи почуте з тією самою напруженою зосередженістю, яку Дорн упізнавав у ньому як ознаку внутрішньої боротьби між гнівом і сумнівом.

— А що, як це просто хитрість? — спитав нарешті молодший офіцер. — Спосіб послабити нашу пильність, підготувати нас до чогось значно гіршого?