Розділ 37. Свято з тінню

Новина прийшла на третій день, доставлена тим самим швидким гінцем, який ніс термінові повідомлення Октавії, — і Данило, розгортаючи листа при світлі вечірнього вогнища, відчував, як серце калатає від суміші надії й тривоги, яка супроводжувала кожне очікування важливих новин останнім часом.

Він читав швидко, а тоді, не стримуючись, голосно, радісно вигукнув, чим привернув увагу всього найближчого табору.

— Угода вистояла! — гукнув він, підводячись, тримаючи листа над головою, ніби демонструючи трофей. — Рік продовжено!

Радісний гомін прокотився долиною, — учні, вчителі, кожен, хто чув цю новину, зупиняв свою роботу, приєднуючись до стихійного, щирого святкування, яке швидко охопило весь табір. Хтось кричав від радощів, хтось обіймав найближчого сусіда, хтось просто стояв, приголомшений, дозволяючи собі повірити в те, що щойно почув, — доказ того, що навіть найважчі, найризикованіші кроки цього довгого шляху могли завершитись чимось справді вартим усіх пережитих труднощів.

Морана підбігла першою, обіймаючи його міцно, обличчя її світилось тим самим тихим тріумфом, який Данило бачив у ній щоразу, коли справедливість перемагала попри всі перешкоди.

— Я знала, що вона впорається, — прошепотіла Морана. — Октавія найкраще вміє переконувати, коли справа торкається чогось, у що вона щиро вірить.

Данило кивнув, дивлячись, як гурт святкує навколо, — Гарп, що плескав у долоні з тим самим практичним ентузіазмом, який ніколи не полишав його повністю; Аврен, що усміхався з тихою, вистражданою гордістю; Остап, що обіймав кожного, хто траплявся на шляху, ділячись радістю з нестримним, юнацьким запалом.

Вечір перетворився на справжнє свято, — хтось приніс останні запаси меду для святкового частування, хтось заграв на простій, саморобній сопілці мелодію, яку Данило впізнав як стару, народну пісню про повернення додому.

Саме в розпал цього щирого, заслуженого святкування Данило помітив Дорна, що саме повертався з довгої, кількаденної відсутності, обличчя його виказувало не радість, а ту саму, знайому тривогу, яку Данило навчився розпізнавати за роки небезпечного досвіду.

— Дорне, — сказав він, відходячи від святкового гурту, наближаючись до колишнього наглядача. — Що сталось?

Дорн довго дивився на святкування навколо, ніби вагаючись, чи варто затьмарювати цю заслужену радість тривожними новинами.

— Я дізнався дещо, поки виконував доручення, — сказав він нарешті, тихо, щоб не привертати зайвої уваги. — Не про саму угоду. Про людей, готових діяти всупереч їй, незалежно від того, яким виявиться офіційне рішення з’їзду.

Данило відчув, як тепла радість щойно почутої новини поступається місцем звичному, вивіреному напруженню.

— Розкажи, — сказав він, відводячи Дорна до тихішого закутка табору.

— Група офіцерів, — сказав Дорн, — розкидана по кількох заставах на північному сході, об’єднана спільним переконанням, що угода — фатальна помилка, незалежно від того, що вирішить будь-який офіційний з’їзд. Я чув їхні розмови, обережно, здалеку, не викриваючи власну присутність.

— Скільки їх? — спитав Данило.

— Не знаю точної кількості, — визнав Дорн. — Але достатньо, щоб становити реальну загрозу, якщо вони вирішать діяти скоординовано, без прямого наказу командування.

Данило довго обмірковував почуте, холодний, вивірений розум, попри тривогу, вже почав розкладати цю нову загрозу на частини.

— Хто їх очолює? — спитав він.

— Молодший офіцер на ім’я Радим, — сказав Дорн. — Служить під командуванням Сельда, але, судячи з того, що я чув, дедалі відкритіше не погоджується з політикою власного командира.

Данило впізнав це ім’я миттю, — те саме, яке Октавія згадувала в попередніх повідомленнях про наростаюче невдоволення серед офіцерів застави.

— Це може бути серйозна проблема, — сказав він. — Навіть якщо Сельд особисто лишається відданим офіційній політиці, підлеглі, готові діяти самостійно, здатні зруйнувати все, заради чого ми боролись, одним необдуманим нападом.

Морана, що підійшла, почувши напружену частину розмови, тихо спитала:

— Що вони планують?

— Точно не знаю, — сказав Дорн. — Але чув слово «демонстрація» кілька разів, — щось, здатне довести серйозність їхньої незгоди, привернути увагу до власної позиції, можливо, навіть спровокувати нас на відповідь, яка виправдала б їхню жорсткішу позицію в очах решти Колегії.

Данило довго стояв мовчки, дивлячись на святкування, що тривало навколо, не підозрюючи про нову, щойно розкриту тінь, яка нависла над щойно здобутою перемогою.

— Треба попередити магістру, — сказав він нарешті. — Якщо ці офіцери справді готують щось, здатне зашкодити угоді, — вона має знати про це якнайшвидше, доки не стало запізно діяти превентивно.

Аврен, підходячи ближче, почувши достатньо, щоб зрозуміти суть проблеми, тихо промовив:

— А тим часом, можливо, варто посилити власну обережність тут, у школі. Якщо ця «демонстрація» спрямована проти нас особисто, — ми маємо бути готові до будь-якого можливого сценарію.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар нової загрози лягає на плечі поряд із щойно пережитою радістю, — гірко-солодка суміш почуттів, яка, він розумів це вже тепер, судячи з усього, стане невіддільною частиною цієї довгої, виснажливої боротьби за мир.