Розділ 35. Тріщини в угоді

Місяць минув відтоді, як заклали перший камінь, — і школа, попри всі труднощі й випробування, продовжувала рости, приваблюючи нових учнів, нові знання, нову, обережну надію, яка ще кілька місяців тому здавалась абсолютно неможливою.

Головна зала стояла тепер повністю добудованою, дах покритий міцною черепицею, стіни оздоблені простими, але вишуканими різьбленими символами, які Морана й кілька найдосвідченіших учнів розробили спільно, — не магічними знаками, а простими, символічними зображеннями ядра, геометрії, контуру, нагадуванням для кожного, хто заходив досередини, про саму суть методу, якому вони тут навчались.

Данило стояв на невеликому підвищенні над долиною того ранку, спостерігаючи, як чергова група новоприбулих спускається вниз, коли Остап, важко дихаючи від швидкого бігу, наблизився з обличчям, що виказувало ту саму тривогу, яку Данило навчився розпізнавати як ознаку справді важливих новин.

— Повідомлення з північного вузла, — сказав юнак. — Через Октавіїні контакти в Колегії. Термінове.

Данило відчув, як тепла ранкова радість поступається місцем звичному, вивіреному напруженню.

— Що сталось? — спитав він.

— Не напад, — швидко пояснив Остап, помітивши тривогу на Даниловому обличчі. — Гірше, можливо. Політика.

Данило кивнув, жестом запрошуючи юнака продовжувати.

— Кілька регіональних магістрів, — сказав Остап, — включно з магістром Східного округу, публічно висловили незгоду з нашою угодою. Називають її небезпечним прецедентом, здатним підірвати авторитет Колегії по всьому королівству.

— Наскільки серйозна ця опозиція? — спитав Данило, розум його вже гарячково розкладав нову проблему на частини.

— Достатньо серйозна, щоб магістра, наша магістра, мусила скликати терміновий з’їзд регіональних керівників, — сказав Остап. — Октавія пише, що дехто вимагає повного скасування угоди, повернення до попередньої політики повного придушення.

Данило довго стояв мовчки, дивлячись на долину внизу, на людей, що продовжували свою щоденну працю, не підозрюючи про політичну бурю, яка могла зруйнувати все, заради чого вони так важко працювали останній місяць.

За багато миль звідти, у заставі над зовсім іншим краєм, Сельд стояв перед групою власних офіцерів, обличчя його виказувало ту саму холодну, вивірену дисципліну, яка супроводжувала кожне важливе рішення його довгої служби.

— Накази лишаються незмінними, — сказав він твердо, звертаючись до зібраних. — Жодних самостійних операцій проти школи чи будь-кого, пов’язаного з нею, доки триває офіційне перемир’я.

Один із молодших офіцерів, чоловік на ім’я Радим — не той Радим, якого Данило пам’ятав із давньої втрати, а зовсім інша людина, — насупився, обличчя його виказувало неприховане невдоволення.

— Пане дізнавач, — сказав він, — з усією повагою, — скільки ще ми будемо терпіти цю ганьбу? Бунтівний раб отримав офіційне визнання, тоді як ми, ті, хто присвятив життя захисту порядку, маємо просто стояти осторонь?

Сельд довго дивився на молодшого офіцера, зважуючи власну відповідь із тією самою ретельністю, з якою зважував би будь-яке інше складне рішення.

— Я розумію твоє невдоволення, — сказав він нарешті. — Я сам не був повністю задоволений цим рішенням, коли вперше почув про нього. Але, Радиме, я служу Колегії тридцять років, і за цей час навчився одного: сліпе, необдумане підпорядкування власному гніву рідко приводить до чогось кращого за подальшу катастрофу.

— А якщо магістра помиляється? — наполягав молодший офіцер. — Якщо ця угода — просто перший крок до втрати всього, за що ми боролись?

Сельд довго мовчав, і в цій мовчанці, попри зовнішню незворушність, ховались власні, приховані сумніви, які він не наважувався озвучити вголос перед підлеглими.

— Тоді ми дізнаємось це вчасно, — сказав він нарешті. — І діятимемо відповідно до наказів, які отримаємо тоді, а не до власних, передчасних припущень зараз.

Радим неохоче кивнув, хоча невдоволення в його очах не зникло повністю, — і Сельд, спостерігаючи це, відчував, як тривога за стабільність власного командування наростає, попри всю зовнішню дисципліну, яку намагався демонструвати.

Коли офіцери розійшлись, виконуючи щоденні обов’язки застави, Вельд, що спостерігав за цією сценою мовчки, підійшов ближче, обличчя його виказувало ту саму стурбованість, яку відчував і сам Сельд.

— Він не єдиний, хто так думає, — сказав картограф тихо. — Я чув подібні розмови серед інших офіцерів останнім часом, дедалі частіше.

Сельд довго мовчав, обмірковуючи вагу цього попередження.

— Скільки з них готові діяти всупереч прямому наказу? — спитав він.

— Не знаю точно, — визнав Вельд. — Але, Сельде, якщо магістра програє боротьбу на з’їзді регіональних керівників, — якщо угоду скасують офіційно, — я підозрюю, що дехто з наших людей зустріне цю новину не з жалем, а з полегшенням, готові діяти значно рішучіше за будь-що, дозволене нинішньою політикою.

Сельд кивнув, відчуваючи, як тягар цього подвійного напруження — між офіційним обов’язком і власними, приватними сумнівами, між дисципліною й наростаючим невдоволенням підлеглих — лягає на плечі важче за будь-яке попереднє випробування його довгої служби.