Розділ 32. Старий знайомий

Пошук місця для школи забрав більше часу, ніж Данило сподівався спершу, — кожна локація, здавалось, мала свій недолік: то надто відкрита, вразлива для будь-якого нападу, то надто віддалена від найближчих сіл, щоб приваблювати нових учнів, то надто близька до відомих Колегії шляхів, ризикована навіть попри щойно підписану угоду.

Дванадцятеро, обрані жеребом, розділились на менші групи, кожна досліджуючи свій напрямок, звіряючись раз на кілька днів у визначеному місці зустрічі, — і Данило, разом із Мораною й Тесем, обійшов уже понад десяток можливих локацій за минулий тиждень, кожна з яких, здавалось, не витримувала одразу кількох критеріїв воднораз.

— Може, ми надто прискіпливі, — сказав Тесь одного дня, коли вони, виснажені черговою невдалою розвідкою, зупинились на нічліг у невеликому, тихому лісі. — Жодне місце не буде ідеальним.

— Знаю, — визнав Данило. — Але це не просто черговий прихований табір. Це має стати місцем, яке приваблюватиме людей, а не лякатиме їх, — відкритим достатньо, щоб здаватись безпечним, захищеним достатньо, щоб дійсно бути безпечним.

Саме тоді, коли вони обговорювали чергові варіанти, тихий тріск гілки, зламаної під чиєюсь ногою, змусив усіх насторожитись миттєво.

— Хто там? — гукнув Тесь, рука його вже тримала приховану зброю.

Тиша, а тоді, повільно, з підліску вийшла постать — чоловік середніх років, худий, з обличчям, побитим тими самими зморшками, які Данило пам’ятав із давньої, болісної зустрічі багато місяців тому, тільки тепер значно глибшими, значно спокійнішими.

— Дорн, — прошепотів Данило, відчуваючи, як здивування змішується з давньою, ще не до кінця забутою насторогою.

Він упізнав його миттю, попри всі зміни, — той самий колишній наглядач, чий шестиконтурний купол мало не коштував Данилові життя багато місяців тому, тепер стояв перед ним геть іншою людиною, худішою, скромнішою, без жодного сліду тієї гордовитої впевненості, яку Данило пам’ятав із їхньої останньої, найважчої зустрічі.

Колишній наглядач стояв нерухомо, руки тримав відкритими, порожніми, тим самим жестом, яким показував би відсутність будь-якого ворожого наміру.

— Не бійтесь, — сказав він тихо. — Я прийшов не для бою. Я живу неподалік, у невеликій хатині, — почув голоси, здивувався, кому б спало на думку блукати цими лісами так близько до заходу сонця.

Морана, підходячи ближче, обличчя її виказувало ту саму обережну підозру, яку Данило відчував сам.

— Що ти тут робиш? — спитала вона прямо.

Дорн довго дивився на неї, а тоді на Данила, і в очах його промайнуло щось, чого Данило не бачив у них ще ніколи, — не одержимість, не гордість, а щось значно тихіше, майже сором’язливе.

— Живу, — сказав він просто. — Після… після всього, що сталося, я не міг повернутись до старого життя. Дім Ревена більше не хотів мене бачити, судячи з листа, який отримав невдовзі по тому. Я знайшов це місце, оселився, почав жити просто, тихо, вирощуючи те, що потрібно для виживання, не завдаючи нікому клопоту.

Данило довго вивчав його, шукаючи в цих словах будь-яку ознаку прихованого обману, — але бачив тільки втому людини, яка, здавалось, справді знайшла якийсь інший, скромніший спосіб існування після краху всього, чим вона колись пишалась.

— Ти живеш сам? — спитав він.

— Сам, — підтвердив Дорн. — Так простіше. Безпечніше для всіх, включно зі мною самим.

Тесь, що досі тримав руку близько до зброї, повільно розслабився, хоча пильність із очей не зникла повністю.

— Чого ти хочеш? — спитав він.

Дорн довго думав над цим питанням.

— Нічого, — сказав він нарешті. — Але, чуючи вашу розмову про пошук місця, — він на мить завагався, — я подумав, що можу допомогти, якщо ви дозволите.

— Як саме? — спитав Данило, обережно, але з наростаючою цікавістю.

— Я знаю ці гори краще за будь-кого, — сказав Дорн. — Роками полював тут, вивчаючи кожну ущелину, кожен прихований прохід, шукаючи втікачів для Дому Ревена. Тепер це знання марне для мене особисто, — я більше нікого не полюю. Але воно могло б стати корисним для вас, якщо ви шукаєте місце, поєднуюче безпеку з доступністю.

Морана довго дивилась на нього, обмірковуючи цю несподівану пропозицію.

— А чому ти пропонуєш це? — спитала вона прямо. — Після всього, що сталося між нами?

Дорн довго мовчав, дивлячись кудись у далечінь, за спини присутніх, ніби бачачи щось, чого решта бачити не могли.

— Тому що ти дав мені шанс жити, — сказав він нарешті, звертаючись до Данила прямо. — Того дня, коли переміг мене чесно, розумом, а не жорстокістю, — ти міг убити мене. Мав повне право, зваживши все, що я зробив. Але не зробив цього. Я думав про це багато місяців, намагаючись зрозуміти чому. І, думаю, нарешті зрозумів: ти показав мені, що навіть найзапекліший ворог заслуговує на другий шанс, якщо готовий справді змінитись, а не просто вдавати зміну заради вигоди.

Данило довго дивився на нього, відчуваючи, як складна суміш давньої обережності й нової, обережної надії ворушиться всередині нього.

— Покажи нам, — сказав він нарешті. — Якщо ти справді знаєш місце, гідне розгляду, — покажи, і ми вирішимо самі, чи підходить воно.