Розділ 29. Порожній табір

Дорога назад до прихованого табору забрала два дні замість звичних трьох, — Данило, Морана й Тесь гнали коней без відпочинку, зупиняючись лише на найкоротший час, необхідний для того, щоб не загнати тварин до смерті, кожна миля позаду важила тягарем нестерпного очікування.

Тіло Данила боліло від виснаження, кожен м’яз протестував проти неперервної, шаленої їзди, — але він не дозволяв собі жодного зайвого перепочинку, жодної хвилини, яку можна було б витратити швидше в дорозі, ніж на відновлення сил. Ніч минула в напівсні, урваному кожним звуком, кожним тіньовим рухом, який здавався загрозою в темряві незнайомого лісу.

— Швидше, — повторював Данило раз у раз, підганяючи коня, попри те, що розумів: швидше вже не вийде без ризику для життя всіх трьох вершників.

Морана, скачучи поруч, обличчя її виказувало ту саму гостру тривогу, яка не полишала жодного з них ні на мить цієї виснажливої, безсонної дороги.

— Вони впораються, — сказала вона, більше намагаючись переконати себе, ніж когось іншого. — Аврен, Октавія, решта гурту — вони пройшли крізь стільки небезпек досі.

Данило кивнув, не наважуючись вимовити вголос той самий страх, який тримав його серце в холодних лещатах відколи вони отримали термінову звістку.

Вони дісталися околиць долини на світанку другого дня, і Данило, спостерігаючи здалеку за знайомим краєвидом гір, що оточували їхній прихований табір, відчув, як серце його завмирає від жаху при вигляді того, що побачив.

Дим. Тонкий, ледь помітний, але безсумнівний, здіймався над тим самим гребенем пагорба, де мав лежати їхній прихований, ретельно замаскований табір.

— Ні, — прошепотів він, підганяючи коня галопом, попри виснаження, попри біль у м’язах, накопичений двома днями безперервної їзди.

Вони домчали до самої долини за лічені хвилини, і Данило, зіскочивши з коня ще до того, як тварина повністю зупинилась, кинувся вперед, серце його калатало від жаху перед тим, що міг побачити.

Табір був порожній.

Не зруйнований, не спалений повністю, — лише кілька обвуглених решток вогнища, витоптана трава, сліди боротьби чи поспішної евакуації, розкидані по всій долині, — але порожній, без жодної живої душі, без жодного знаку того, куди поділись усі, хто лишався тут.

— Тут був бій, — сказав Тесь, оглядаючи місцевість тим самим досвідченим оком, яким читав би будь-яку іншу небезпечну територію. — Або, принаймні, готовність до нього. Дивись, — він показав на витоптану траву, — сліди щонайменше двадцяти людей, деякі важкі, вояцькі чоботи, інші — легші, наші.

Данило відчув, як паніка, яку він тримав під контролем усю дорогу, нарешті починає проривати цей контроль.

— Де вони? — прошепотів він, озираючись навколо, шукаючи бодай якийсь знак, бодай якусь підказку.

Морана, оглядаючи протилежний бік долини, раптом зупинилась, придивляючись до чогось на землі.

— Тут, — гукнула вона. — Знак.

Данило підбіг ближче, і побачив невеликий, ледь помітний символ, видряпаний на корі найближчого дерева, — той самий, яким мережа спостерігачів позначала напрямок до запасного, аварійного місця збору.

— Резервна позиція, — сказав він, відчуваючи, як тонка нитка надії пронизує його жах. — Вони знали, що робити. Вони встигли втекти організовано, а не панічно.

Він придивився до самого символу уважніше, шукаючи додаткову інформацію в тонких, ледь помітних лініях, — і побачив другу, менш очевидну позначку поруч, яка означала, що евакуація відбулась із застосуванням群ового плетива, а не просто фізичною втечею.

«Морана вела туман, — подумав він, відчуваючи, як гордість за неї, навіть на відстані, змішується з тривогою. — Вона зробила це знову, вдруге за короткий час, без мене поруч, без моєї допомоги в розрахунку часу».

Вони рушили вказаним напрямком, тим самим швидким, але обережним кроком, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію, — і за годину важкого, напруженого переходу нарешті побачили попереду тонкий димок, значно менший, значно обережніший за той, що бачили раніше.

— Стій! Хто йде? — почувся голос, обережний, напружений, з-за прихованої позиції в лісі.

— Данило, — гукнув він у відповідь. — Зі мною Морана й Тесь.

Тиша, а тоді радісний, полегшений вигук, — і за мить з-за дерев вибіг Остап, обличчя його світилось тим самим тріумфом виживання, який Данило бачив уже стільки разів за цей довгий, небезпечний рік.

— Ви живі, — сказав юнак, обіймаючи Данила коротко, міцно. — Ми боялись, що звістка не встигне вас застати вчасно.

— Що сталось? — спитав Данило, серце його калатало від суміші полегшення й тривоги, яка ще не зникла повністю. — Де Аврен? Октавія?

— Тут, — сказав Остап, вказуючи в бік невеликого, добре захованого табору попереду. — Обидва живі, невредимі. Морана встигла підняти туман якраз вчасно, доки загін ще наближався, а тоді ми евакуювались організовано, поки ілюзія тримала їхню увагу.

Данило кинувся вперед, серце його калатало від нетерпіння побачити на власні очі підтвердження цих слів, — і, вбігши до маленького, тимчасового табору, побачив Аврена, що сидів біля вогнища, поруч із Октавією, обидва виснажені, але живі, неушкоджені.