Розділ 28. Випробування довірою

Данило простягнув камінь магістрі, тим самим жестом, яким показував би найважливішу зі своїх конструкцій найдовіренішому союзнику, — і, коли вона взяла його в руки, відчув, як власне серце калатає від суміші тривоги й обережної надії.

Цей жест, він розумів це навіть у ту мить, ніс у собі значення, значно глибше за просту демонстрацію магічної конструкції. Це була найособистіша, найвразливіша частина його самого, — доказ місяців самотньої, виснажливої праці, ризик, який мало не коштував йому життя біля розколини русла, тепер довірений жінці, чия влада ще вчора могла означати його смерть чи довічне ув’язнення.

— Спробуйте, — сказав він. — Торкніться його своїм чуттям так, як торкнулись би будь-якого іншого підозрілого предмета.

Магістра заплющила очі, зосереджуючись, — і Данило спостерігав, як обличчя її поступово змінюється, спершу здивування, а тоді щось значно глибше, майже благоговійне.

— Нічого, — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Абсолютно нічого. Не порожнеча, яка кричала б про себе. Просто камінь, невідмінний від тисяч інших.

— Тепер спробуйте пильніше, — сказав Данило. — Так, як пробував би найдосвідченіший дізнавач Колегії, шукаючи саме таку аномалію.

Магістра кивнула, зосереджуючись глибше цього разу, довше, ретельніше, — і Данило бачив, як зморшки напруги на її чолі поглиблюються з кожною секундою старанного дослідження.

Хвилина минула, а тоді ще одна, — і магістра нарешті розплющила очі, обличчя її виказувало щиру, професійну повагу.

— Це неймовірно, — сказала вона. — Я перевірила його трьома різними методами, кожним, якому мене навчали за роки служби, — і жоден не виявив жодної аномалії. Якби я не знала напевно, що тримаю щось особливе, я поклялась би, що це звичайнісінький камінь.

— Саме в цьому суть, — сказав Данило. — Захист не приховує слід. Він змушує читало відповідати так, як відповідав би звичайний, непозначений предмет, — природним, а не силуваним чином.

Магістра довго розглядала камінь, обертаючи його в руках, — а тоді підвела очі, дивлячись на Данила з новим, ще глибшим інтересом.

— Скільки часу знадобилось на створення цієї конструкції? — спитала вона.

— Місяці, — визнав Данило чесно. — Перша версія тримала форму лічені секунди, вимагаючи неперервної, виснажливої концентрації. Друга, та, що ви тримаєте зараз, — результат тижнів практики, помилок, аналізу кожної невдачі.

— А тепер уяви, — сказала магістра повільно, — скільки часу знадобилось би, якби ти мав доступ до бібліотек Колегії, до записів попередніх спроб подібних конструкцій, до досвідчених наставників, здатних попередити про типові помилки заздалегідь.

Данило довго обмірковував це питання, і в ньому він упізнав ту саму думку, яка вже кілька днів формувалась у його власній голові.

— Значно швидше, — визнав він. — Можливо, тижні замість місяців. Можливо, дні замість тижнів, якщо метод стане достатньо систематизованим.

Магістра кивнула, повертаючи камінь власникові, — і в очах її світилось щось нове, рішучіше за просту цікавість.

— Ось у чому справжня цінність твоєї пропозиції, — сказала вона. — Не тільки в тому, щоб дати більше людей доступ до небезпечного знання. А в тому, щоб зробити саме здобуття цього знання безпечнішим, ефективнішим, менш руйнівним для тих, хто наважується його шукати.

Морана, що слухала цю розмову з наростаючим захопленням, тихо промовила:

— Це саме те, про що ми говорили останніми тижнями. Школа, побудована на структурованому, поступовому методі, а не на випадковому, самотньому ризику.

Магістра кивнула, сідаючи знову за стіл, обличчя її виказувало ту саму зосереджену рішучість, яка супроводжувала кожне важливе рішення.

— Гаразд, — сказала вона. — Дозволь мені викласти можливі умови, над якими ми могли б працювати далі. Перше — офіційне визнання твоєї школи, під наглядом, але не під прямим контролем Колегії, здатної навчати новачків безпечного, поступового методу наближення до глибшого розуміння магії.

Данило слухав це з наростаючим хвилюванням, ледве наважуючись повірити в те, що чув.

— Друге, — продовжувала магістра, — обмін знаннями в обидва боки. Ти ділишся методом, який розвинув, а Колегія, у відповідь, ділиться записами про попередні випадки падіння, дослідженнями, накопиченими за століття, — щоб твій метод міг враховувати уроки, здобуті дорогою ціною тих, хто не вижив.

— А треті? — спитав Данило, відчуваючи, як серце калатає дедалі швидше.

— Третє, — сказала магістра повільніше, обережніше, — офіційне припинення полювання на тебе особисто й на твоїх найближчих союзників. Не повне помилування, — це вимагатиме згоди інших регіональних магістрів, процесу, який забере час. Але тимчасове перемир’я, достатнє, щоб дати цій новій моделі шанс довести свою цінність, перш ніж вимагати остаточного політичного визнання.

Данило довго сидів мовчки, обмірковуючи щойно почуте, — умови, значно кращі за все, на що він смів сподіватись, вирушаючи в цю небезпечну подорож.

— Це… — почав він, не знаходячи одразу слів для власних почуттів.

Саме тоді, коли він готувався відповісти, тихий, але виразний свист долинув знадвору, — той самий сигнал, яким мережа спостерігачів позначала термінову небезпеку.