Розділ 26. Броварня

Дорога до Броварні забрала вісім днів — обережних, ретельно вивірених днів, протягом яких Данило, Морана й Тесь, супроводжувані невеликою групою прикриття, просувались манівцями, уникаючи головних шляхів, тримаючись лісових стежок і рідко відвіданих ущелин, тим самим методом, яким рухались би через будь-яку іншу небезпечну територію.

Кожен вечір, коли вони отаборювались на нічліг, Данило проводив годину чи більше, повторюючи подумки аргументи, які мав намір представити магістрі, шукаючи слабини у власній логіці так само ретельно, як шукав би слабину в чужій формулі. Морана й Тесь, розуміючи вагу цієї підготовки, не заважали йому, підтримуючи мовчазну, зосереджену тишу табору, порушувану лише необхідними, практичними розмовами про наступний етап дороги.

Аврен і Октавія лишились у прихованому таборі разом із рештою гурту, — Данило наполіг на цьому, попри Авренові протести, розуміючи, що ризикувати всіма найважливішими людьми водночас було б нерозважливо, хай яким сильним не було б бажання мати їх поруч у найважчу мить.

— Обіцяй мені, — сказав Аврен, коли вони прощались того ранку, — що ти будеш обережним. Не тільки в тому, що скажеш. А в тому, як ти дозволиш собі довіряти.

Данило кивнув, обіймаючи вчителя востаннє перед довгою дорогою, відчуваючи, як тепла, невисловлена тривога старого магістра передається йому через це коротке, міцне обійняття.

— Обіцяю, — сказав він.

Тепер, наближаючись до околиць торгового міста, розкинутого в неглибокій долині між двома пологими пагорбами, Данило відчував, як тривога останніх днів досягає нового, гострішого піку.

— Ось воно, — сказав Тесь, зупиняючись на узліссі, звідки відкривався краєвид на місто внизу.

Броварня виявилась більшою, ніж Данило уявляв, — розлоге, жваве торгове поселення, з високими, добре укріпленими стінами, що свідчили про його прикордонне становище, з вулицями, заповненими купцями, ремісниками, звичайними мешканцями, які й гадки не мали, наскільки важлива зустріч мала відбутись у їхньому місті цього дня.

Дим із незліченних димарів здіймався над черепичними дахами, змішуючись із гомоном ринкової площі, яку Данило бачив здалеку, — торговці вихваляли товар, діти бігали між возами, звичайне, буденне життя прикордонного міста, яке навіть не підозрювало, що зовсім скоро стане свідком зустрічі, здатної змінити хід історії цілого королівства.

— Пам’ятаєте план? — спитав Данило, звертаючись до невеликої групи прикриття, що мала лишитись прихованою неподалік міських стін, готовою діяти, якщо зустріч раптом обернеться пасткою.

Кожен кивнув, зайнявши призначені позиції з тією самою мовчазною злагодженістю, яку гурт виробив за місяці спільної небезпеки, — двоє на пагорбі з видом на головні ворота, ще двоє біля протилежного, менш очевидного виходу з міста, готові попередити про будь-який непередбачений рух.

Морана підійшла ближче, обличчя її виказувало ту саму зосереджену рішучість, яку Данило бачив у ній щоразу, коли справа торкалась чогось, вартого найвищого ризику.

— Готовий? — спитала вона.

— Наскільки взагалі можна бути готовим, — відповів Данило, і в голосі його забриніла та сама суміш страху й рішучості, яка супроводжувала кожен важливий крок цього довгого шляху.

Тесь, перевіряючи в останній раз приховану зброю під одягом, тихо додав:

— Пам’ятай, номере, — якщо щось піде не так, ми з Мораною діємо негайно, не чекаючи твого сигналу. Твоя безпека важливіша за будь-яку дипломатичну ввічливість.

Данило кивнув, вдячний за цю турботу, попри те, що сподівався, що вона не знадобиться.

Він дістав із кишені знайомий, потемнілий камінь, — той самий, який мав намір показати магістрі як демонстрацію принципу, — і, тримаючи його в долоні, відчув, як тремтіння звичного, знайомого захисту трохи заспокоює власну тривогу.

Вони рушили до міських воріт, тим самим спокійним, буденним кроком, яким рухались би звичайні подорожні, — і Данило, наближаючись до входу, вивчав кожну деталь укріплень, кожного вартового, шукаючи будь-які ознаки прихованої небезпеки.

Ворота охоронялись звичайними міськими вартовими, не солдатами Колегії, — і це, попри всю тривогу, дало Данилові крихту заспокоєння: магістра, здавалось, справді дотримувалась умови про мінімальну, непомітну присутність.

— Мета візиту? — спитав вартовий, коли вони наблизились до воріт.

— Торгові справи, — відповів Тесь, тим самим рівним, буденним тоном, яким відповідав би будь-якому іншому пересічному запитанню.

Вартовий кивнув, пропускаючи їх без зайвих питань, — і Данило, проходячи крізь ворота, відчув, як тривога всередині нього наростає з кожним кроком углиб міста, назустріч зустрічі, яка могла визначити долю всього, за що він боровся.

Вони йшли вузькими, брукованими вулицями, повз ятки торговців, повз майстерні ремісників, чиї молотки й пилки видавали звичний, буденний гомін праці, — і Данило, попри всю зосередженість на прийдешній зустрічі, не міг не помітити, наскільки живим, наскільки звичайним було це місто, наскільки далеким від абстрактних понять «Колегія» чи «повстання», якими він звик мислити про власну боротьбу.

Умовлене місце — невеликий, тихий заїзд на околиці торгової площі — знайшли швидко, слідуючи детальним вказівкам, отриманим у листі магістри.