Розділ 23. Загін серед пагорбів

Сигнал прийшов удосвіта, різкий, тривожний, той самий, яким мережа спостерігачів завжди позначала найгострішу з можливих небезпек, — і Данило, прокинувшись миттю, відчув, як звичне ранкове тепло долини вмить поступається місцем холодному, вивіреному напруженню.

Він схопився з підстилки, серце калатало важко, швидко, доки розум ще боровся зі сном, намагаючись зрозуміти джерело тривоги, — і, вибігаючи з намету назустріч холодному, вологому повітрю передранкового туману, побачив Остапа, що біг через табір, обличчя його виказувало неприховану тривогу, яку Данило навчився розпізнавати миттю за роки спільної небезпеки.

— Загін, — сказав Остап, вбігаючи до табору. — Великий, добре озброєний, рухається просто в напрямку долини. За розрахунками спостерігачів, дістанеться сюди за годину, може, менше.

Данило схопився на ноги, гарячково перебираючи варіанти, — і холодний, вивірений розум, попри страх, почав методично розкладати ситуацію на частини, шукаючи в ній шлях до безпеки.

— Скільки в них людей? — спитав він.

— Щонайменше тридцять, — сказав Остап. — Судячи з екіпіровки, — регулярний загін Колегії, не звичайні найманці.

Морана, що прокинулась слідом, приєдналась до розмови, обличчя її виказувало ту саму зосереджену тривогу.

— Ми не встигнемо евакуювати весь табір за годину, — сказала вона. — Не з Авреном, чиї сили все ще не повністю відновились.

Данило кивнув, розуміючи слушність цього застереження, — і в голові його, попри тиск часу, почала формуватись відповідь, побудована на тому самому принципі, який рятував їх уже стільки разів за цей довгий рік.

— Тоді ми не тікаємо, — сказав він. — Ми ховаємось.

— Туман? — спитала Морана, розуміючи напрямок його думки миттю.

— Туман, — підтвердив Данило. — Не просто маскування окремих людей. Уся долина, оповита ілюзією буденності, — те саме, чого ти навчилась колись, тільки в масштабі, якого ми ще не пробували.

Морана довго обмірковувала цю ідею, зважуючи практичні наслідки.

— Мені знадобиться допомога, — сказала вона нарешті. — Більше голосів, ніж я коли-небудь вела воднораз.

— Скільки? — спитав Данило.

— Двадцять п’ять, тридцять, якщо хочемо покрити всю долину переконливо, — сказала вона.

Данило кивнув, звертаючись до всього табору, що вже прокидався, стривожений раптовим шумом.

— Усі, хто здатен тримати синхронне дихання, — гукнув він, — до Морани, негайно! Решта — ховайте табір, гасіть вогнища, прибирайте будь-які видимі сліди присутності!

Табір миттю ожив хаотичною, але злагодженою метушнею, — люди хапали найважливіші речі, ховаючи їх у заздалегідь підготовлених схованках, гасячи вогнища, розкидаючи листя й гілки, щоб приховати сліди тривалого перебування.

Морана, тим часом, збирала коло, — двадцять сім людей, обраних швидко, за здатністю тримати спокій під тиском, а не за досвідом, якого в такому масштабі не мав ніхто.

— Заплющте очі, — сказала вона, коли коло нарешті сформувалось, голос її лишався рівним, спокійним, попри внутрішню тривогу. — Дихайте зі мною. Не намагайтесь керувати цим самостійно, просто дозвольте моєму голосу вести вас.

Данило стояв осторонь, спостерігаючи, як Морана починає плести конструкцію, значно складнішу за будь-яку, яку він бачив у її виконанні досі, — не просто ілюзія одного села, а цілої долини, кожен камінь, кожне дерево мали злитися в переконливу картину порожнечі, буденного, незайманого пейзажу.

Він упізнавав принцип, яким вона працювала, — той самий, яким вона колись огортала туманом ціле село, тільки тепер розтягнутий на значно більшу площу, вимагаючи не просто маскування присутніх людей, а створення переконливої відсутності там, де насправді ховався цілий табір. Двадцять сім голосів, з’єднаних у одне ціле, мали діяти як єдиний, синхронний організм, кожен вносячи крихітну частку власного дихання, власного наміру в спільну, крихку ілюзію.

Октавія, приєднавшись до Данила, спостерігала за цим із тим самим гострим, аналітичним інтересом, з яким спостерігала б за будь-якою іншою складною конструкцією.

— Це неймовірно, — прошепотіла вона. — Я ніколи не бачила групового плетива такого масштабу. Навіть теоретично я не була впевнена, що це можливо.

— Морана здатна на речі, про які ми самі ще кілька місяців тому й не підозрювали, — сказав Данило тихо, гордість за неї змішувалась із тривогою за успіх цієї відчайдушної спроби.

Хвилини минали, повільно, болісно, — і Данило, спостерігаючи, як конструкція поступово набуває форми, огортаючи всю долину тонким, майже невидимим маревом ілюзорної буденності, відчував, як власне серце калатає в ритм із наростаючим напруженням моменту.

Голоси загону долинули першими, — приглушені відстанню, але виразні достатньо, щоб зрозуміти, що переслідувачі наближаються до самого краю долини.

— Тут щось є, — почув Данило слова одного з вояків, приглушені відстанню. — Карта показує заглибину.

— Перевірте, — пролунав інший голос, суворіший, командирський.

Данило затамував подих, дивлячись, як перші постаті з’являються на гребені пагорба, що оточував долину, — і, попри весь жах моменту, змусив себе лишатись нерухомим, довіряючи конструкції, яку Морана тримала з такою напруженою зосередженістю.