Розділ 21. Втеча дослідниці

Октавія сиділа за столом у своїй тимчасовій кімнаті при заставі, переглядаючи власні нотатки про останні спостереження щодо Данилової природи, коли двері відчинились без стуку, впускаючи молодшого офіцера, чиє обличчя виказувало ту саму насторожену ввічливість, яка завжди супроводжувала небезпечні, ще не сформульовані підозри.

Вона провела останні кілька днів у тому самому, виснажливому стані готовності, який навчилась носити в собі з тієї самої миті, коли погодилась на пропозицію Данила ризикнути власним становищем заради порятунку Аврена, — кожен звук у коридорі, кожен незвичний погляд колеги змушував її серце завмирати, готуючись до найгіршого. Вона знала, що ризик реальний, знала, що рано чи пізно розслідування могло дійти й до неї, — але знання це не робило цю мить менш жахливою, коли вона нарешті настала.

— Пані досліднице, — сказав офіцер, — дізнавач Сельд просить вас приєднатись до нього для короткої розмови. Щось про ваші нещодавні подорожі.

Октавія відчула, як усередині неї щось похололо, — не паніка, а те саме, холодне, вивірене усвідомлення небезпеки, яке вона виробила за роки обережного, подвійного життя.

— Звичайно, — сказала вона, підводячись, голос її лишався рівним, невимушеним, попри бурю, що здіймалась усередині. — Дайте мені хвилину зібрати нотатки.

Офіцер кивнув, чекаючи біля дверей, — і Октавія, повернувшись до столу, почала методично складати папери, водночас гарячково прораховуючи ситуацію.

«Якщо Сельд хоче поговорити особисто, — думала вона, — це вже не рутинна перевірка. Це означає, що підозра стала конкретною, можливо, підтвердженою якимось свідченням, яке я не передбачила».

Вона дістала зі схованки в подолі сукні маленький, непримітний камінець, — той самий метод, якому навчилась не від Данила, а від власних, довгих років дослідження слідів у пам’яті формул, — і, торкаючись його швидко, майже непомітно для стороннього ока, почала розкладати навколишній простір на частини, шукаючи слабину, яку могла б використати.

— Пані досліднице? — гукнув офіцер, нетерпіння в голосі його наростало.

— Уже йду, — сказала Октавія, і, підводячись остаточно, дозволила собі коротку, майже непомітну посмішку, — план, ще незавершений, але вже достатньо ясний, щоб діяти.

Вона вийшла з кімнати слідом за офіцером, ідучи коридором до кабінету Сельда з тим самим спокійним, невимушеним кроком, яким ішла б до будь-якої звичайної, безпечної розмови, — але, проходячи повз вікно, що виходило на внутрішній двір застави, зупинилась раптово, ніби помітивши щось важливе.

— Що це? — спитала вона, показуючи рукою на щось у дворі, чого офіцер, звісно, не міг побачити, бо там нічого не було.

Офіцер, спантеличений, підійшов до вікна, дивлячись у вказаному напрямку, — і в цю коротку, дорогоцінну мить Октавія діяла швидко, тим самим методом, яким Данило навчив би її стирати чужий слід, тільки спрямованим тепер на щось значно простіше: на власне, щойно лишене відлуння присутності в коридорі, розмите настільки, щоб офіцер, обернувшись, не був певен, скільки саме часу минуло, скільки кроків вона встигла зробити.

— Мені здалося, — сказала вона, коли офіцер обернувся, спантеличений відсутністю будь-якої видимої причини для її вигуку. — Перепрошую, певно, тінь від хмари.

Вони продовжили шлях, і Октавія, ідучи коридором, використовувала кожну наступну секунду для підготовки, — розмиваючи власний слід на кожному кроці, готуючи невеликий, майже непомітний фальшивий сигнал, здатний ввести в оману будь-кого, хто спробував би простежити її подальший шлях.

Вона працювала цим методом уже багато років, задовго до зустрічі з Данилом, — власна, самостійно виведена версія того самого принципу, який дозволяв їй відчувати чужі аномалії на відстані: якщо можна намацати чужий слід, то можна навчитись і приховувати власний, стираючи ту саму, найтоншу нитку зв’язку між тілом і залишеним по собі відлунням. Її метод був грубіший за Данилів, менш витончений, побудований більше на інтуїції десятиліть практики, ніж на чіткому інженерному розумінні причини, — але для цієї миті, для цього конкретного, відчайдушного завдання, він мав спрацювати достатньо добре.

Коли вони дісталися дверей Сельдового кабінету, Октавія зупинилась, дозволяючи собі останню, коротку мить вагання.

— Скажіть дізнавачу, що я приєднаюсь за хвилину, — сказала вона офіцеру. — Мені треба зайти до вбиральні спершу.

Офіцер, не бачачи причин для підозри в такому звичайному проханні, кивнув, заходячи до кабінету самостійно, щоб повідомити Сельда про коротку затримку.

Щойно двері за ним зачинились, Октавія рушила — не до вбиральні, а іншим коридором, тим самим шляхом, який вона вивчила заздалегідь, готуючись саме до такої, найгіршої з можливих ситуацій.

Вона рухалась швидко, тихо, залишаючи по собі, з кожним кроком, ретельно сплетений фальшивий слід — не такий досконалий, як побудував би сам Данило, але достатньо переконливий, щоб виграти дорогоцінні хвилини, доки хтось не зрозуміє, що дослідниця зникла зовсім не туди, куди мала б піти.

Вона дісталась стайні за кілька хвилин, серце її калатало шалено, — і, сідлаючи коня, приготованого заздалегідь, на випадок саме такої надзвичайної ситуації, дозволила собі коротку мить полегшення, змішаного з гострим, невигаслим страхом.

Вершниця мчала лісовою дорогою, геть від застави, тим самим шляхом, яким планувала втекти вже кілька тижнів, готуючись до дня, який, вона сподівалась, ніколи не настане, — і тільки коли застава зникла з очей остаточно, дозволила собі перевести подих, притримуючи коня до повільнішого, безпечнішого темпу.