Розділ 20. Тривожний сигнал

Гурт вирушив на південь наступного ранку, повільніше, ніж зазвичай, зважаючи на Авренову слабкість, — старий магістр, попри всю рішучість, потребував частих зупинок для перепочинку, і Данило, ідучи поруч, не наполягав на швидшому темпі, розуміючи, що поспіх зараз важить менше за безпечне відновлення сил учителя.

Ранок видався сонячним, несподівано теплим для цієї пори року, — і гурт, розтягнувшись довгою, обережною колоною лісовою стежкою, здавався, попри всю пережиту напругу останніх днів, майже безтурботним, тим особливим настроєм, який приходить після справді важкої, справді вистражданої перемоги. Птахи співали в кронах дерев, сонячне світло пробивалось крізь листя мозаїчними плямами, і навіть Аврен, попри виснаження, час від часу дозволяв собі коротку, задоволену усмішку, дивлячись на людей, що йшли поруч, — доказ живий, реальний, того самого методу, який він колись передав молодому, зляканому рабу в темряві барака.

— Ти впораєшся? — спитав Данило, коли вони спинились на черговий короткий перепочинок, третій за цей ранок.

— Впораюсь, — сказав Аврен, важко дихаючи, хоча голос його бринів твердіше, ніж напередодні. — Кожен день додає трохи сили. Дай мені тиждень, може, два, і я знову буду годен йти нарівні з рештою.

Морана, що йшла поруч, тихо додала:

— Ми не поспішаємо. Головне — дістатись безпечно, а не швидко.

Вони рушили далі, тим самим повільним, обережним темпом, — і саме тоді, коли сонце піднялось до зеніту, тишу лісу порушив тихий, знайомий сигнал, яким мережа спостерігачів позначала термінову звістку.

Остап, що біг попереду, вертаючись назад, обличчя його виказувало неприховану тривогу.

— Повідомлення з північного вузла, — сказав він, задихаючись. — Термінове.

Данило відчув, як усередині нього холоне все, — те саме передчуття, яке ніколи не зраджувало його, коли справа торкалась чогось справді небезпечного.

— Кажи, — сказав він.

— Хтось із застави розпитував про мандрівну травницю, — сказав Остап. — Не звичайне питання. Наполегливе, деталізоване, з описом, який точно збігається з Октавією. Питали в кількох селах поспіль, рухаючись у напрямку монастиря, про який вона згадувала як прикриття.

Тиша, що впала над гуртом, була важка, повна нового, гострого жаху.

— Вони вже підозрюють її, — прошепотіла Морана.

— Гірше, — сказав Данило, розкладаючи почуте з тією самою холодною, вивіреною ретельністю, з якою розкладав би будь-яку іншу тактичну загрозу. — Якщо вони перевіряють версію про монастир, — а ми знаємо, що ця версія фальшива, готовлена нашвидкуруч, — вони можуть виявити невідповідність значно швидше, ніж ми сподівались.

Аврен, що слухав це, попри втому, підняв голову, обличчя його виказувало ту саму зосереджену тривогу.

— Скільки часу в неї лишилось? — спитав він.

— Не знаю, — сказав Данило чесно. — Може, дні. Може, години, якщо розслідування прискориться.

Тесь, підходячи ближче, тихо промовив:

— Нам треба попередити її негайно.

Данило кивнув, розум його вже гарячково перебирав варіанти, — і холодний, вивірений розрахунок, попри тривогу, почав складатись у щось конкретне, з чим можна було діяти.

— Мережа спостерігачів найближче до застави, — сказав він. — Хто там найшвидший?

— Молодий гонець на ім’я Свирид, — сказав Остап. — Кінь у нього прудкий, і він знає дорогу до застави краще за будь-кого з нашої мережі в цьому регіоні.

— Тоді напиши йому негайно, — сказав Данило. — Найкоротшим, найзрозумілішим повідомленням, яке тільки можна вигадати: «Небезпека близько. Тікай зараз, не чекаючи підтвердження».

Остап кивнув, дістаючи з торби невеликий аркуш паперу, готовий скласти термінове повідомлення.

Морана, тим часом, підійшла ближче до Данила, обличчя її виказувало ту саму суміш тривоги й рішучості, яку він бачив у ній щоразу, коли справа торкалась когось, кого вони вважали своїм.

— А якщо повідомлення не встигне вчасно? — спитала вона.

Данило довго мовчав, обмірковуючи це найгірше з можливих припущень.

— Тоді нам, можливо, доведеться діяти самим, — сказав він нарешті. — Іти до застави, знайти спосіб витягнути її звідти, так само, як витягнули Аврена.

— Ми щойно завершили одну небезпечну операцію, — зауважив Тесь. — Гурт виснажений, конструкція, яку ти будував місяцями, вичерпана до останньої краплі. Друга така операція, поспіхом, без ретельної підготовки, — це самогубство.

Данило кивнув, розуміючи слушність цього застереження, попри всю тривогу, яка тиснула на нього зсередини.

— Знаю, — сказав він. — Тому спершу спробуємо попередження. Тільки якщо воно не встигне, — розглянемо крайні заходи.

Гарп, що слухав цю розмову мовчки, тихо додав:

— А якщо крайні заходи знадобляться, приблудо, — пам’ятай, що ти не сам будеш ухвалювати це рішення. Ми йдемо цим шляхом разом, пам’ятаєш? Особливо коли йдеться про життя тих, хто ризикував заради нас так само, як ризикували ми заради Аврена.

Данило кивнув, вдячний за це нагадування, — той самий урок, засвоєний ціною власного, майже фатального досвіду біля русла кілька днів тому.