Розділ 19. Возз’єднання

Безпечне місце збору, обране заздалегідь, — прихована галявина за багато миль від русла, глибоко в лісі, куди жоден із трьох маршрутів відступу не міг би привести переслідувачів прямим шляхом, — зустріло їх тим самим спокоєм, яким зустрічають місця, ще не встигли дізнатись, наскільки важливою стала подія, щойно завершена неподалік.

Данило прийшов туди останнім, підтримуючи Аврена, чиї сили, попри всю рішучість, помітно танули з кожною годиною важкої дороги, — і, побачивши решту гурту, уже зібрану, уже чекаючу, відчув, як тягар цього довгого, виснажливого дня нарешті починає перетворюватись на щось легше, майже святкове.

Останні промені вечірнього сонця пробивались крізь верхівки дерев, забарвлюючи галявину в теплі, золотаві тони, а перше, ще несміливе полум’я вогнища, яке хтось уже встиг розпалити, тріщало затишно, обіцяючи бодай коротку мить спокою після цього довгого, виснажливого дня випробувань.

— Вони тут! — гукнув хтось, і за мить Данила оточили — Гарп, що прибіг першим із іншого напрямку відступу, обличчя його світилось тим самим тихим тріумфом, який Данило бачив у ньому щоразу, коли справедливість перемагала попри всі перешкоди; Октавія, що приєдналась до втечі невдовзі після завершення своєї відволікаючої ролі, тепер стояла осторонь, спостерігаючи за возз’єднанням із тим самим складним виразом полегшення й тривоги воднораз.

— Аврен, — сказав Гарп, підходячи ближче, простягаючи руку для потиску, попри те, що вони з магістром ніколи не зустрічались особисто. — Я чув про вас багато, за весь цей рік. Радий нарешті побачити на власні очі людину, яка навчила приблуду думати так, як він думає.

Аврен потиснув простягнуту руку, слабко, але щиро.

— А я чув багато про мірошника, що навчився ставити правильні питання, — сказав старий магістр. — Радий познайомитись, Гарпе.

Морана, тим часом, підійшла до Октавії, обличчя її виказувало ту саму суміш вдячності й обережної підозри, яка супроводжувала кожен крок їхнього непростого союзу.

— Дякую, — сказала вона тихо. — За все, що ти зробила сьогодні.

— Я рада, що змогла допомогти, — відповіла Октавія, хоча в голосі її бринуло щось, чого Морана не могла до кінця розпізнати, — не просто радість, а глибша, тривожніша нотка.

Данило, підходячи ближче, помітив цю тривогу теж.

— Щось не так? — спитав він прямо.

Октавія довго мовчала, обмірковуючи, як саме висловити те, що муляло їй, судячи з виразу обличчя, ще з моменту, коли вона приєдналась до втечі.

— Вельд бачив мене, — сказала вона нарешті. — Не близько, не досить, щоб упізнати обличчя напевно, але достатньо, щоб описати загальний вигляд, манеру триматись. Якщо він почне зіставляти це з відомими особами при дворі магістри, — рано чи пізно підозра може впасти на мене.

Тиша, що впала над щойно радісним колом, була важка, повна нового, тривожного усвідомлення.

— Наскільки серйозна ця небезпека? — спитав Тесь, підходячи ближче.

— Не знаю напевно, — визнала Октавія. — Але, судячи з того, як ретельно Сельд і Вельд підходять до будь-якого розслідування, я не можу виключити, що вони почнуть перевіряти всіх, хто мав доступ до інформації про маршрут конвою. А цей список, хай яким довгим не був би, зрештою приведе до мене.

Данило довго обмірковував почуте, розкладаючи нову небезпеку так само методично, як розкладав би будь-яку іншу тактичну проблему.

— Тоді тобі потрібен план, — сказав він. — Не негайна втеча, якщо цього можна уникнути, — раптове зникнення само по собі привернуло б підозру. Але щось, здатне пояснити будь-які невідповідності, які можуть виникнути під час розслідування.

Октавія кивнула, обмірковуючи цю пропозицію.

— Я вже думала про це, — сказала вона. — Якщо запитають, я скажу, що подорожувала до віддаленого монастиря заради дослідження стародавніх текстів про Першооснову, — правдоподібна причина для моєї відсутності, підтверджена, якщо знадобиться, кількома листами, які я вже почала готувати завчасно.

— Розумно, — сказав Данило, відчуваючи, як обережне захоплення її передбачливістю змішується з тривогою за її безпеку. — Але цього може виявитись недостатньо, якщо підозра стане надто конкретною.

— Тоді я втечу, — сказала Октавія просто. — Приєднаюсь до вас, якщо доведеться, довіряючи, що ви приймете мене так само, як прийняли б будь-кого іншого, чиє життя зламалось через служіння вашій справі.

Морана довго дивилась на неї, а тоді, повільно, кивнула.

— Прийняли б, — сказала вона твердо. — Без вагань.

Аврен, що слухав цю розмову мовчки, тихо додав:

— Дозвольте старому магістру дещо запропонувати. Я знаю дещо про мистецтво зникнення, здобуте не з добровільного вибору, а з довгих років служби, коли доводилось приховувати власні дослідження від тих, хто волів би їх заборонити. Я міг би допомогти вам, Октавіє, підготувати сліди, здатні витримати найретельнішу перевірку.

Октавія подивилась на нього з тим самим гострим, зацікавленим виразом, який Данило пам’ятав із першої їхньої зустрічі.

— Я була б вдячна за цю допомогу, — сказала вона.

Данило дивився на це нове, несподіване об’єднання — старого магістра, щойно врятованого, і дослідницю, чия власна безпека тепер висіла на волосині, — і відчував, як усередині нього народжується та сама тиха надія, яка супроводжувала кожен момент, коли розрізнені, здавалось би, несумісні шляхи раптом зливались в одну спільну мету.