Розділ 18. Що насправді сталося

Сельд стояв на місці колишньої зупинки конвою, дивлячись на порожню, покинуту камеру воза, — двері, досі прочинені, гойдались на завісах від легкого вітру, ніби насміхаючись над усією ретельністю приготувань, які він особисто контролював останні тижні.

Навколо нього метушились вартові, обшукуючи навколишній ліс у пошуках хоч якогось сліду втікачів, хоча Сельд знав, з тим самим холодним, вивіреним передчуттям, яке ніколи не зраджувало його за тридцять років служби, що пошук цей навряд чи дасть якісь результати. Хай хто організував цю операцію, він продумав кожну деталь, включно з відступом.

— Як? — спитав він, звертаючись до Вельда, який саме закінчив обстежувати місце події з тією самою прискіпливою ретельністю, з якою обстежував би будь-яку іншу загадкову конструкцію.

Вельд довго мовчав, обмірковуючи щойно зібрані свідчення, перш ніж відповісти, — присівши навпочіпки біля розколини русла, торкаючись землі навколо неї тим самим методом, яким читав би будь-яку карту, шукаючи в найдрібніших деталях підтвердження чи спростування власних підозр.

— Тремтіння русла, — сказав він нарешті. — Те, що я списав на природний спалах активності, — воно не було природним. Хтось втрутився, підсилив коливання навмисне, а тоді, коли я наблизився, різко відпустив контроль, дозволяючи всьому виглядати так, ніби ефект сам собою вщух.

Сельд відчув, як холодна лють, майже професійна за своєю природою, наростає всередині нього.

— Приблуда, — сказав він тихо.

— Найпевніше, — підтвердив Вельд. — Метод занадто витончений для будь-кого іншого, кого ми знаємо. Використати саме джерело сили як інструмент, а не перешкоду, — це мислення, яке я бачив лише раз, у тому самому звіті про фальшиві сліди, що заплутали мою карту місяці тому.

Сельд підійшов ближче до розколини русла, дивлячись на тремтливе марево сирої сили з новим, гострішим розумінням того, що тут насправді сталось.

— А відволікання? — спитав він. — Та жінка, травниця?

— Не випадковість, — сказав Вельд похмуро. — Я мав би здогадатись раніше. Її запитання, її манера триматись, — усе було розраховано, щоб відвернути мою увагу саме в критичний момент.

Сельд довго мовчав, обмірковуючи масштаб щойно розкритої змови, — не одна людина, діюча самотужки, а ціла, ретельно скоординована операція, що включала магічну диверсію, фізичне відволікання, і, судячи з швидкості, з якою в’язня витягли з воза, добре підготовлену команду, готову діяти без вагань у найкоротше можливе вікно.

— Хто ця жінка? — спитав він нарешті.

— Не знаю, — визнав Вельд. — Але хтось, знайомий із внутрішньою роботою Колегії, судячи з точності інформації, яку вона, найпевніше, надала приблуді про наш маршрут і розклад.

Сельд відчув, як щось холодне й гостре стискає груди, — підозра, яку він не наважувався озвучити вголос навіть перед самим собою.

— Хтось із наших власних лав, — сказав він тихо.

Вельд кивнув, обличчя його виказувало ту саму тривогу.

— Це змінює все, — сказав картограф. — Якщо приблуда має союзника всередині самої Колегії, — його здатність передбачати наші дії, уникати наших пасток, тепер набуває геть іншого масштабу небезпеки.

Він на мить замовк, обмірковуючи щось іще, що, судячи з виразу обличчя, муляло йому вже певний час.

— Мені треба переглянути список усіх, хто мав доступ до інформації про маршрут і розклад конвою, — сказав він нарешті. — Не тільки очевидних підозрюваних. Кожного, хто теоретично міг передати бодай крихту цих відомостей далі, хай навіть ненавмисно.

— Скільки людей це охоплює? — спитав Сельд.

— Забагато, — визнав Вельд похмуро. — Магістра особисто, її найближче оточення, кілька старших магістрів, залучених до підготовки переведення, я сам, ти сам. Список підозрюваних, якщо підходити до нього чесно, включає майже кожного, хто взагалі знав деталі цієї операції.

Сельд довго стояв мовчки, дивлячись на порожню камеру, на сліди втечі, що губились у навколишньому лісі, — і в голові його, попри лють, попри професійне приниження щойно пережитої поразки, ворухнулось щось інше, складніше, чого він сам не наважувався б визнати перед Вельдом.

Полегшення.

Аврен був вільний. Живий, вільний, урятований людьми, які, попри всю небезпеку, яку становили для Колегії, виявились, судячи з ретельності й людяності щойно проведеної операції, кращими за багатьох, кого Сельд зустрічав за роки служби.

— Що доповімо магістрі? — спитав Вельд, перериваючи ці приховані роздуми.

Сельд довго обмірковував відповідь.

— Правду, — сказав він нарешті. — Усю, без прикрас. Ретельно сплановану операцію, витончений метод, можливого зрадника всередині Колегії. Будь-яка брехня чи применшення тільки посилить провину, якщо все розкриється пізніше.

Вельд кивнув, погоджуючись із цією логікою.

— Магістра не буде задоволена, — сказав він.

— Ні, — визнав Сельд. — Але задоволення магістри — не моя головна турбота цієї миті. Моя головна турбота — зрозуміти, з чим саме ми тепер маємо справу.

Він підійшов до розколини русла ще раз, дивлячись на тремтливе марево сили з тим самим холодним, професійним розрахунком, який ніколи не полишав його повністю, хай які особисті емоції не вирували б усередині.