Розділ 17. Втеча

Данило мав частку секунди, щоб вирішити, — і в цю коротку, безжальну мить холодний розум, попри весь страх, знайшов єдиний можливий вихід.

Він розумів принцип миттєво, тим самим методом, яким розкладав би будь-яку іншу тактичну проблему: якщо конструкція, побудована на утриманні тремтіння, привертає підозру своєю штучною стабільністю, — можливо, найкращий спосіб приспати цю підозру не в тому, щоб приховати конструкцію глибше, а в тому, щоб дозволити їй зникнути раптово, природно, так, як зникає будь-яке випадкове явище.

«Не тримати. Відпустити», — подумав він, і, замість продовжувати боротьбу за стабільність конструкції, різко, свідомо розірвав її, дозволяючи тремтінню русла раптово, природно вщухнути, ніби воно саме заспокоїлось після короткого, випадкового спалаху.

Вельд, простягнувши руку до розколини, застиг, обличчя його виказувало спантеличення, — тремтіння, яке щойно здавалось таким підозрілим, зникло, лишивши по собі тільки звичайне, слабке коливання, яке будь-хто визнав би природним.

— Дивно, — пробурмотів картограф, все ще тримаючи руку простягнутою. — Здавалось таким виразним хвилину тому.

— Можливо, звичайний спалах активності русла, — сказав один із вартових. — Кажуть, таке трапляється перед зміною погоди.

Вельд довго стояв, обмірковуючи це пояснення з тією самою ретельністю, з якою обмірковував би будь-яку іншу аномалію, — і Данило, спостерігаючи це здалеку, затамувавши подих, відчував, як кожна секунда цього вагання тягнеться нескінченно довго.

Нарешті картограф кивнув, хоч і не зовсім переконаний, відступаючи від розколини.

— Продовжуйте перезарядку, — сказав він вартовим. — Але прискорено. Я хочу забратись звідси якнайшвидше.

Данило видихнув, відчуваючи, як напруження, що тримало його тіло закляклим останні кілька секунд, поступово відпускає, — і в цю саму мить почув тихий, стриманий сигнал, яким Тесь мав позначити успішне звільнення в’язня.

Двері воза прочинились, і Данило побачив, як Тесь, разом із двома іншими, обережно виводить худу, зігнуту постать назовні, — Аврен, слабший, ніж Данило пам’ятав його, але живий, свідомий, очі старого магістра, попри виснаження, світились тим самим гострим, незламним зацікавленням, яке ніколи не полишало його повністю.

Вони рухались швидко, тихо, вздовж прихованого шляху, який Тесь ретельно розвідав днями раніше, — і Данило, спостерігаючи це здалеку, відчув, як тиха, вистраждана надія нарешті починає перемагати страх, який супроводжував його весь цей довгий, небезпечний день.

Але радість ця тривала недовго.

Один із вартових, обходячи віз для перевірки, раптом застиг, побачивши прочинені двері порожньої камери.

— В’язень зник! — закричав він, голос його розколов тишу табору різким, панічним криком.

Хаос, що вибухнув миттю, був майже оглушливим, — вартові кидались навсібіч, вигукуючи накази, оточуючи віз, готуючись до негайного пошуку втікача.

— Тікаймо, — прошепотів Данило, звертаючись до Морани, яка саме розпускала коло, допомагаючи виснаженим учасникам підвестись на ноги.

Вони рушили крізь підлісок, тим самим тихим, вивченим кроком, яким тікали вже стільки разів за цей довгий рік, — але цього разу удача виявилась не такою прихильною.

— Он вони! — гукнув один із вартових, помітивши рух серед дерев.

Стріли засвистіли в повітрі, і Данило, петляючи між стовбурами дерев, відчув, як одна з них просвистіла небезпечно близько до його вуха.

Гарп, зі свого спостережного пункту, діяв швидко, — його власна стріла злетіла в напрямку найближчого переслідувача, влучаючи точно в плече, достатньо, щоб знерухомити руку без загрози життю.

— Продовжуйте бігти! — гукнув старий друг, накладаючи наступну стрілу. — Я прикрию!

Данило біг далі, підтримуючи Аврена з одного боку, Тесь — з іншого, старий магістр, попри слабкість, намагався рухатись якомога швидше, стиснувши зуби від напруження, яке його виснажене тіло ледве могло витримати.

Ліс навколо них розмивався в суцільну зелено-коричневу пляму, гілки хльоскали по обличчю, коріння чіплялось за ноги, — і Данило, продираючись крізь підлісок, відчував, як власне серце калатає так шалено, що заглушує майже всі інші звуки, окрім важкого дихання Аврена поруч і далеких, приглушених вигуків переслідувачів позаду.

— Пробач, — прохрипів Аврен, — я вже не так швидкий, як був колись.

— Не вибачайся, — сказав Данило крізь важке дихання. — Просто тримайся.

Морана бігла трохи попереду, вказуючи напрямок, звіряючись із прихованими позначками, які Тесь лишив на деревах під час розвідки, — тонкі, майже непомітні насічки, які міг прочитати тільки той, хто знав, чого шукати.

Вони добігли до першого з трьох запланованих шляхів відступу, — і, за сигналом Морани, розділились, як і планували, кожна група прямуючи власним, окремим маршрутом, щоб розсіяти будь-яку спробу переслідування.

— Розходимось! — гукнула Морана, і Данило побачив, як частина гурту, ще недавно з’єднана в єдине коло біля русла, тепер розпадається на три окремі потоки, кожен зникаючи в іншому напрямку лісу, тим самим принципом розсіяння, який рятував їх уже стільки разів за цей довгий рік.