Розділ 15. Дві дороги назустріч

Гурт вирушив із прихованого табору вдосвіта, у повному складі, — Данило, Морана, Тесь, Гарп, і решта, кожен зі своєю роллю в наближеній, найважчій операції цього довгого, виснажливого року.

Ранок був холодний, туманний, із тим особливим срібним світлом, яке буває тільки в перші тижні справжньої зими, — і Данило, ідучи попереду колони, відчував, як власне дихання клубочиться перед обличчям білими, зникаючими хмаринками, кожна з яких, здавалось, несла в собі частку тієї самої напруги, що стискала його груди відколи вони отримали звістку про скорочений термін.

Дорога до русла, яку вони вже проходили двічі за останній тиждень, тепер здавалась іншою, — не просто шляхом, а зворотним відліком, кожен крок наближав їх на мить ближче до моменту, коли всі місяці підготовки мали зустрітись зі справжньою, непередбачуваною дією.

— Позиції ті самі, що ми обговорювали, — сказав Данило, коли вони нарешті дісталися прихованого табору неподалік розколини. — Морана веде коло семи. Я працюю з конструкцією, стоячи осторонь. Тесь і двоє інших готові до прикриття, якщо щось піде не так. Гарп на спостережному пункті, з луком напоготові.

Кожен кивнув, займаючи призначене місце з тією самою мовчазною злагодженістю, яку гурт виробив за місяці спільної небезпеки.

За багато миль звідти, у заставі над зовсім іншим краєм, того самого ранку конвой готувався вирушити в дорогу.

Сельд стояв на подвір’ї застави, спостерігаючи, як останні приготування наближаються до завершення, — важкий, окутий залізом віз, спеціально обладнаний для утримання магічної ізоляції, кінна охорона, подвоєна проти звичайного розпорядку, і Вельд, що саме перевіряв стан контуру востаннє, перш ніж дати команду вирушати.

Віз, збудований для цього єдиного, особливого завдання, ніс у собі складну конструкцію ізоляції, вплетену в самі стінки, — тонкий, ретельно вивірений контур, живлений основним кристалом, з запасним, меншим кристалом, схованим у прихованому відсіку під підлогою, готовим замінити основний у момент перезарядки. Вельд особисто наглядав за побудовою цієї конструкції кілька тижнів поспіль, перевіряючи кожен елемент з тією самою прискіпливою ретельністю, яку застосовував би до найважливішої зі своїх карт.

— Усе готово, — сказав картограф, підходячи до Сельда. — Контур стабільний, кристал заряджений повністю. Розрахунок показує необхідність перезарядки приблизно на середині першого дня подорожі.

Сельд кивнув, дивлячись, як Аврена виводять із застави під пильним наглядом чотирьох вартових, — старий магістр рухався спокійно, з тією самою гідністю, яку зберігав протягом усього року ув’язнення, не виказуючи ні страху, ні опору, який дав би привід для зайвої жорстокості.

— Готовий? — спитав Сельд, підходячи ближче, коли Аврена саме заводили до возу.

— Наскільки можна бути готовим до подорожі, кінець якої означає остаточну втрату будь-якої приватності, — сказав Аврен із легкою, гіркою усмішкою. — Але так, Сельде, я готовий. Іншого вибору мені не лишили ні ти, ні магістра, ні саме життя.

Сельд довго дивився на нього, і в грудях у нього ворухнулось те саме, давнє, невисловлене почуття, яке ніколи не полишало його повністю у стосунках із колишнім учителем.

— Береже себе дорогою, — сказав він тихо, слова, які, він знав це, звучали недоречно офіційно для того, що насправді відчував.

— Ти теж, — відповів Аврен, і в очах старого магістра промайнуло щось, схоже на справжнє, глибоке тепло, попри всю формальність обставин.

Двері возу зачинились, і конвой рушив у дорогу, повільно, обережно, тим самим методичним темпом, яким рухалась би будь-яка операція, яку особисто контролював Сельд.

Вельд, їдучи поруч на власному коні, кинув погляд на дізнавача, обличчя якого лишалось непроникним, попри все, що щойно сталось.

— Ти справді хвилюєшся за нього, — сказав картограф тихо, не питання, а спостереження.

— Це не твоя справа, — відповів Сельд різко, хоча в голосі його не було справжньої люті, тільки втома людини, що несла тягар, значно важчий за просто службовий обов’язок.

Вельд довго мовчав, обмірковуючи цю різку відповідь, а тоді, повільно, заговорив знову, тепер уже обережніше, з тим самим тактом, який виробив за місяці спільної роботи з дізнавачем.

— Я не засуджую, — сказав він. — Просто зауважую. За весь час нашої співпраці я ще не бачив тебе таким… заклопотаним долею окремої людини. Зазвичай ти дивишся на все крізь призму задачі, не особистих прив’язаностей.

— Аврен — не просто задача, — сказав Сельд тихо, дозволяючи собі рідкісну відвертість. — Він навчив мене всього, чим я став. Кожна конструкція, яку я читаю, кожен розрахунок, який я роблю, — усе це виросло з його уроків. Тепер я везу його назустріч долі, яку не можу передбачити, і не можу відпустити почуття, що це якимось чином неправильно, хай яким законним не було б саме рішення.

Вельд кивнув, більше не наполягаючи, — і вони їхали далі мовчки, конвой розтягнувся довгою, обережною колоною по дорозі, що вела на північ, до вежі, де правда про природу Аврена мала розкритись остаточно, — і жоден із них, ні Сельд, ні Вельд, ні сам Аврен, не підозрював ще, наскільки близько, за багато миль попереду, чекала небезпека, ретельно підготовлена людьми, чиї життя переплелись із їхніми власними значно глибше, ніж будь-хто з конвою міг би уявити.