Розділ 12. Розмова з джерелом

Данило повернувся до русла вранці, сам, попри Моранині протести, — не з бажання діяти нерозважливо, а з переконання, що перший, найнебезпечніший крок цього нового експерименту він мусить зробити на самоті, не наражаючи нікого іншого на ризик, поки сам не зрозуміє, наскільки цей ризик реальний.

Ранкове повітря було холодне, гостре, з тим самим металевим присмаком, який завжди супроводжував близькість справжнього джерела сили, — і Данило, ідучи стежкою, яку вони протоптали за останні дні, відчував, як усередині нього наростає та сама суміш страху й рішучості, яка завжди приходила перед найважливішими випробуваннями його довгого, небезпечного шляху.

Він сидів навпроти розколини майже годину, просто спостерігаючи, дозволяючи власному чуттю звикнути до постійного, насиченого тремтіння сирої сили, — тим самим методом, яким готувався б до будь-якого іншого, потенційно небезпечного випробування.

«Русло — не формула, — думав він, розкладаючи задачу так само методично, як розкладав би будь-яку іншу конструкцію. — Це ядро без геометрії, без контуру, — сама сила, ще не набула форми. Я не можу керувати нею так, як керував би готовою конструкцією. Я можу тільки торкнутись її, обережно, і сподіватись, що вона відгукнеться так, як я очікую».

Він простягнув руку до розколини, повільно, обережно, — і, коли долоня опинилась за кілька сантиметрів від тремтливого марева, відчув, як власне чуття, звикле до впорядкованих, зрозумілих конструкцій, тепер захлинається насиченістю, густотою, майже болісною інтенсивністю чистої, невпорядкованої стихії.

Він спробував торкнутись її тим самим, м’яким, майже медитативним методом, яким торкався колись найпростіших природних натягів, шукаючи ту саму рівновагу, той самий баланс, який дозволив би йому вплинути на інтенсивність тремтіння, не намагаючись керувати нею повністю.

На коротку, жахливу мить йому здалося, що це спрацювало.

А тоді все пішло не так.

Сила, яку він торкнувся, відповіла — не так, як відповіла б звичайна, впорядкована конструкція, а хаотично, неконтрольовано, ринувши крізь його чуття хвилею, надто потужною, надто чужою, щоб він міг стримати її повністю.

Данило відсмикнув руку, серце його калатало шалено, а перед очима на мить потемніло, — і, падаючи назад, він устиг подумати, з тим самим холодним жахом, який відчув колись Овід, торкнувшись цієї самої межі багато десятиліть тому: «Ось воно. Ось та сама межа, за якою починається справжня небезпека».

Він отямився за кілька секунд, лежачи на землі, важко дихаючи, тіло тремтіло від пережитого шоку, — і, підвівшись повільно, відчув, як власне горло, те саме горло, яке ніколи не боліло після жодної попередньої спроби, тепер пульсує тупим, глибоким болем, ніби він щойно кричав годинами, хоч насправді не видав жодного звуку.

Морана знайшла його за годину, коли він усе ще сидів на землі, приголомшений, обмірковуючи щойно пережите з тією самою ретельністю, з якою обмірковував би будь-яку іншу небезпечну помилку.

— Що сталось? — спитала вона, підбігаючи, обличчя її виказувало неприховану тривогу.

— Я підійшов занадто близько, — сказав Данило хрипко. — Не до русла фізично. До самої природи прямого дотику. Ще трохи, і я, можливо, повторив би те, що сталося з Овідом, — тільки без гарантії, що вижив би так само, як вижив він.

Морана довго дивилась на нього, обличчя її бліднуло з кожним словом.

— Тоді ми знайдемо інший спосіб, — сказала вона твердо. — Не прямий дотик. Щось безпечніше.

Данило кивнув, відчуваючи, як власний розум, попри пережитий страх, уже починає шукати альтернативу, — той самий, невтомний процес перетворення невдачі на нове розуміння, який ніколи не полишав його повністю.

— Можливо, я підходив до цього неправильно, — сказав він повільно, розтираючи все ще пульсуюче горло. — Я намагався торкнутись сирої сили безпосередньо, своїм власним чуттям, — так, як торкався б готової конструкції. Але русло — не конструкція. Воно не має форми, яку можна прочитати звичним методом. Мені потрібен посередник — щось, що прийме на себе первинний контакт, дозволяючи мені працювати з наслідком, а не з самим джерелом напряму.

Вони повернулись до табору, де Тесь і Гарп, почувши про те, що сталося, зустріли їх зі змішаними виразами тривоги й полегшення.

— Ти міг загинути, — сказав Тесь різко, тон його виказував рідкісний для нього гнів, народжений зі страху за друга. — Навіщо було йти самому?

— Тому що якби я помилився, — сказав Данило втомлено, — я хотів, щоб помилку зробив тільки я, а не хтось із вас поруч зі мною.

Гарп довго дивився на нього, а тоді, повільно, похитав головою.

— Це шляхетно, приблудо, — сказав він, — але й по-дурному воднораз. Ми йдемо цим шляхом разом, пам’ятаєш? Наступного разу, коли ти вирішиш ризикувати життям заради нового відкриття, — ти зробиш це з нами поруч, готовими допомогти, якщо щось піде не так.

Данило кивнув, приймаючи цей докір із тією самою вдячністю, яку відчував завжди, коли хтось нагадував йому про урок, засвоєний, але часом забутий під тиском термінових обставин.

— Гаразд, — сказав він. — Наступного разу ми йдемо разом. Але спершу мені потрібно знайти правильний посередник, — щось, здатне прийняти на себе перший, найнебезпечніший контакт із сирою силою, дозволяючи мені працювати безпечно, крізь нього, а не напряму.