Розділ 7. Недомовлене

Вони повернулись до села пізно ввечері, виснажені, мовчазні, кожен занурений у власні думки про те, що сталося того дня, — і коли нарешті зібрались усі разом у старому млині, тиша, що запала між ними, була важча за будь-яку тишу останніх тижнів.

Дорога назад видалась довшою за дорогу туди, хоч насправді була тим самим шляхом, — кожен крок, здавалось, ніс у собі вагу пережитого страху, зустрічі, яка обіцяла так багато й дала так мало часу для завершення. Морана йшла мовчки, обхопивши себе руками, ніби намагаючись зігрітись попри теплий, іще не по-осінньому холодний вечір. Тесь накульгував трохи сильніше, ніж зазвичай, — не через стару травму, а через утому довгого бігу, який зажадав від зцілілої, але все ще не повністю зміцнілої ноги більше, ніж вона звикла давати.

Гарп чекав на них на околиці села, обличчя його розслабилось від тривоги, щойно він побачив усіх трьох живими, — і, не кажучи ні слова, обійняв кожного по черзі, коротко, міцно, тим самим жестом, яким умів висловити більше турботи, ніж будь-якими словами.

— Треба поговорити про те, що сталось, — сказав Данило нарешті, порушуючи мовчання, коли вони нарешті зайшли до старого млина й сіли навколо тьмяного вогню, який Гарп розпалив, доки чекав на їхнє повернення. — Не тільки про те, що ми дізнались. А про те, чи можемо ми довіряти цьому далі.

Тесь, що сидів осторонь, обличчя його все ще виказувало напругу пережитої втечі, підвів очі.

— Я думав про це всю дорогу назад, — сказав він. — Загін з’явився саме тоді, коли розмова наближалась до чогось справді важливого. Це занадто зручний збіг, номере.

— Ти думаєш, вона привела їх навмисне? — спитала Морана.

— Не знаю, — визнав Тесь чесно. — Але я думаю, що ми маємо розглянути цю можливість, хай яка неприємна вона є. Можливо, увесь цей обмін чесністю, уся ця демонстрація наукового зацікавлення, — лише спосіб виграти час, доки Сельдові люди наближаються з іншого боку.

Данило довго мовчав, обмірковуючи це звинувачення з тією самою холодною, аналітичною ретельністю, з якою обмірковував би будь-яку іншу гіпотезу.

— Є проблема з цією теорією, — сказав він нарешті. — Якщо вона хотіла затримати нас для Сельдових людей, навіщо їй було тікати самій, у протилежному напрямку? Навіщо ризикувати власним викриттям, лишаючись до останньої миті, намагаючись сказати щось, що явно вважала важливим?

Морана кивнула, підтримуючи цю логіку.

— А що, як загін ішов не за нами взагалі? — сказала вона повільно. — Що, як він ішов за нею?

Тиша, що запала над цим новим, тривожним припущенням, тривала довго, доки Гарп, що саме зайшов, несучи миски з вечерею, не заговорив, почувши останню частину розмови.

— Це мало б сенс, — сказав він. — Якщо вона справді відчула Данилів слід так виразно, як стверджує, можливо, вона теж лишила по собі відлуння, яке хтось інший міг вистежити, — так само, як ми самі колись говорили про можливість того, що Сельдові люди вловлюють щось на кшталт того самого сліду.

Данило кивнув повільно, відчуваючи, як ця нова гіпотеза, хоч і не позбавляла ситуацію небезпеки, робила її принаймні зрозумілішою.

— Якщо це правда, — сказав він, — тоді вона не зрадила нас. Вона сама стала мимовільною причиною небезпеки, привівши за собою слід, який вистежили Сельдові люди, самі того не бажаючи.

Вони саме обмірковували цю можливість глибше, коли тихий, знайомий стукіт у двері перервав розмову, — той самий ритм, яким мережа завжди позначала безпечного гостя.

Хлопчина, знайомий уже за минулим разом, приніс новий конверт, запечатаний тим самим простим воском.

Данило розгорнув листа тремтячими руками, серце його калатало від суміші тривоги й нетерпіння.

«Пробач за втечу без пояснень, — писала Октавія тим самим рівним почерком, тільки цього разу трохи менш вивіреним, ніби писала поспіхом. — Загін, що перервав нашу розмову, — я вважаю, що йшов за мною, не за тобою. Я недооцінила, наскільки виразний слід лишаю сама, наближаючись до тебе, і мені шкода, що моя необережність поставила під загрозу тебе й твоїх супутників.

Тепер про те, що я не встигла сказати. Я дізналась дещо, працюючи над цим завданням, чого не було в жодному з офіційних звітів, які отримала магістра. Дізнавач Сельд тримає в’язня — старого магістра, схожого долею на мене саму, — і цього в’язня незабаром переведуть. Не до звичайної застави. До вежі на півночі, тієї самої, звідки прийшла я, — туди, де вивчають таких, як ми, глибше, ніж будь-де в королівстві.

Я не знаю точної дати. Але звіти, які я бачила перед від’їздом, натякали, що це станеться скоро — можливо, протягом місяця. Якщо цей в’язень важить для тебе так само, як я підозрюю, судячи з того, як ти говорив про свого вчителя, — у тебе лишається менше часу, ніж ти думаєш».

Данило застиг, перечитуючи ці рядки знову й знову, і холодний жах, який охопив його, був глибшим за будь-який попередній страх цього виснажливого тижня.

— Аврен, — прошепотів він, і голос його тремтів від суміші люті й жаху. — Вона пише про Аврена.

Морана взяла листа, читаючи швидко, обличчя її бліднуло з кожним рядком.

— Місяць, — сказала вона тихо. — У нас лишається місяць, може, менше.

Тесь підвівся, обличчя його виказувало ту саму рішучість, яку Данило бачив у ньому щоразу, коли справа торкалась чогось, вартого негайних дій.

— Тоді треба діяти зараз, — сказав він. — Не чекати, не готуватись місяцями, як ми готувались до захисту печаті. У нас немає такої розкоші часу.

Данило довго мовчав, дивлячись на листа, на власні тремтячі руки, — і в голові його, попри весь жах, що наростав із кожною секундою, холодний, вивірений розум уже почав розкладати нову, найважливішу задачу свого життя на частини, шукаючи в ній бодай крихту надії, за яку можна було б вхопитись.

— Аврен у заставі Сельда, — сказав він повільно. — Не в тій самій, яку ми колись вивчали біля Кривого Броду, — він, певно, перевів в’язня кудись ближче до столиці, коли отримав нові ресурси. Нам потрібна точна локація, перш ніж ми зможемо навіть почати планувати щось конкретне.