Розділ 4. Відповідь

Данило писав листа довше, ніж сподівався, — не тому, що бракувало слів, а тому, що кожне речення вимагало ретельного зважування, тим самим методом, яким він зважував би найскладнішу з формул.

Він переписував перший абзац тричі, шукаючи тон, який був би водночас чесним і обережним, — не благанням, не викликом, а рівною, гідною пропозицією від однієї людини до іншої, яка визнає силу опонента, не принижуючись перед нею. Кожне слово, здавалось, важило більше за звичайне, бо кожне могло стати тим, за яким Октавія судитиме про нього самого, — так само, як він сам судив би про будь-кого за першими, найретельніше дібраними словами.

«Я приймаю твою пропозицію обміну, — писав він, сидячи за старим столом у Гарповому млині, при світлі єдиної свічки, яка тремтіла від протягу, що просочувався крізь щілини в стінах. — Ти показала мені слабину, якої я не бачив сам, і я вдячний за це, хай яким незручним був цей урок. Але я хочу знати, чому ти справді прийшла — не заради ввічливості, а тому, що моя подальша довіра залежатиме від чесності твоєї відповіді».

Він дописав ще кілька рядків, пропонуючи місце й спосіб подальшого листування, а тоді, запечатавши конверт тим самим простим воском, яким користувався завжди, віддав його Остапові для передачі мережею — не прямо, а через кілька проміжних вузлів, щоб ускладнити будь-яку спробу простежити його до самого джерела.

— Скільки часу знадобиться, щоб лист дістався до неї? — спитала Морана, коли Остап пішов, а вони лишились удвох у притихлому млині.

— Не знаю, — визнав Данило. — Ми навіть не знаємо напевно, де вона зараз. Лист буде передаватись від вузла до вузла, доки хтось не знайде спосіб доставити його безпосередньо, — це може забрати дні, а може, й тижні.

Забрало два дні.

Відповідь прийшла тим самим методом, яким прийшов перший лист, — через хлопчину, посланого з торгового містечка, — але цього разу без жодного попереднього попередження, жодної підготовчої чутки, ніби Октавія сама з’явилась просто там, де могла отримати відповідь найшвидше.

Данило розгорнув листа тремтячими руками, серце його калатало від суміші нетерпіння й тривоги.

«Дякую за чесність, — писала Октавія тим самим рівним, вивіреним почерком. — Я відповім так само чесно. Я прийшла, бо все моє життя я вивчала теорію, яку ніколи не могла перевірити на практиці, — теорію про природу дотику до Першооснови. Ти — перший живий доказ цієї теорії, з яким я мала змогу говорити напряму, а не через чутки чи давні записи. Але є ще дещо, про що я маю сказати тобі прямо, перш ніж ми продовжимо цей обмін.

Твій друг, той, кого ти навчив читати чужі сліди, — я відчула і його теж. Не так виразно, як тебе, — його дотик до Першооснови менший, тонший, можливо, лише початок чогось, що могло б розвинутись глибше з часом. Але він там, і я підозрюю, що навіть ти сам не до кінця розумієш, наскільки далеко він просунувся самотужки».

Данило застиг, перечитуючи ці рядки знову й знову, — і холодний жах, який охопив його, був глибшим за будь-який попередній страх цього тижня.

— Що там? — спитала Морана, помітивши зміну на його обличчі.

— Вона знає про Теся, — прошепотів Данило. — Про його власну техніку. Ту, яку він розвинув сам, торкаючись найпростіших природних натягів.

Морана взяла листа, читаючи швидко, обличчя її темнішало з кожним рядком.

— Як вона могла це відчути? — спитала вона. — Тесь ніколи не торкався Першооснови так, як торкнувся ти. Він просто навчився чогось нового, спираючись на твоє чуття.

Данило довго думав над цим питанням, розкладаючи його так само методично, як розкладав би будь-яку іншу задачу.

— Можливо, — сказав він повільно, — межа не така чітка, як ми думали. Можливо, будь-який дотик до найглибших принципів магії, хай яким слабким, хай яким опосередкованим, лишає бодай крихітний слід тієї самої природи. Тесь не пройшов через смерть чи осічку, як я чи Овід. Але він, можливо, торкнувся чогось подібного, просто вчившись мислити так само глибоко, як мислю я, — і цей дотик, хай наскільки тонший, усе одно лишив слід, який Октавія, зі своєю вигостреною за десятиліття чутливістю, здатна відчути.

Морана довго мовчала, обмірковуючи це нове, тривожне розуміння.

— Це означає, — сказала вона нарешті, — що метод, який ти поширюєш, не просто вчить людей мислити небезпечно для Колегії. Він, можливо, здатен буквально змінювати тих, хто зайде достатньо далеко, — так само, як ти боявся ще кілька місяців тому, розмовляючи про це з Овідом.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар цього підтвердження лягає на плечі важче за будь-яке попереднє побоювання.

Він повернувся до листа, дочитуючи решту.

«Я не кажу тобі цього, щоб налякати, — писала Октавія далі. — Я кажу це, бо вважаю, що ти маєш право знати правду про тих, кого вчиш, так само, як маєш право знати правду про власну природу. Щодо зустрічі — я згодна на твої умови. Обери місце, час, спосіб підтвердження безпеки. Я прийду сама, без супроводу, без зброї, готова відповісти на будь-яке питання так само чесно, як щойно відповіла на це».

Данило довго сидів мовчки, тримаючи листа, обмірковуючи все, що щойно дізнався, — не тільки про Октавію, чия готовність ділитись найнебезпечнішою інформацією свідчила або про справжню, наукову чесність, або про надзвичайно витончену маніпуляцію, а й про Теся, чия власна природа виявилась глибшою й небезпечнішою, ніж будь-хто з них підозрював.