17. Дзеркальце

Нявка лежала на підлозі з повернутим лицем до лику Марусі. Їй хотілось плакати, але нявки не плачуть. Її щось страшно мучило і розривало всередині. Вона дивилась на Марусю і нічого не говорила, а тільки слухала, як маленька дівчинка щось розповідала батькові.

- Батечку, мені снився страшний сон, батечку.

Задиханий Ярослав перевів погляд на Зосю.

- Що тобі снилось Зосю?

- Я бачила, як ти бив якусь дівчинку батечку, тому я прокинулась. Мені страшно. 

Ярослав піднявся з підлоги, взяв на руки свою донечку  і відніс її в іншу кімнату, щоб вкласти спати.

Не бійся, Зосю. – він поцілував її в кіски.

- Батечку, а хто там лежав на підлозі, батечку?

Сивий Ярослав стрепнувся і йому стало лячно. Він притис дівчинку до себе і погладив її по голові.

Нявка більше не чула розмов батька і донька. Вона лежала і чула мугикання пісні, яку вона чула на весіллі. Це мугикала Маруся, вона повільно розплющувала зеленуваті очі і наспівувала слова пісні:

Туман Яром, туман долиною

Туман Яром, туман долиною.

За туманом нічого не видно,

Тiльки видно дуба зеленого.

Вона співала повільно, її голос заколисував і п’янив. Нявка підняла свою руку і провела по лиці Марусі і тоді та сказала:

- Зміни все. Не підведи мене.

Нявка думала, що їй мерещиться і те, що сказала Маруся, насправді вона сказала сама собі, тому вона продовжила лежати, але вже відвернулась від обличчя Марусі, бо його почав колупати ворон.

Пісня знову відновилась, але, коли нявка обернулась до Марусі, то побачила, що ворон уже виколупав їй одне одко, а її уста мовчали. Тому вона різко відвернулась і побачила перед собою знайоме туманне обличчя. Мара. То була вона.

- Купальська ніч закінчується, Аню.

- Що?

Раптом нявці почало темніти в очах. Останнє, що вона чула це відчайдушний і дзвінкий сміх Мари.

Ранок. Тепле проміння почало лоскотати обличчя. Дівчина почала мружитись. І нарешті прокинулась. Денне світло осліпило її і вона руками провела по лиці. Раптово вона стрепенулась і поставила руки перед собою.

- Я людина…Я людина! - Вона встала з ліжка і почала стрибати, сміятись, вона пестила своє волосся, проводила по ньому тонкими пальцями і не йняла віри в те, що відбувається. 

Вона проводила руками по животі, клала руки на серце і відчувала життя у кожній своїй клітинці. Це таке щастя мати можливість вдихати ранкове повітря і мружитись від сонця, відчувати пухнасту і мокру траву під ногами. Дівчина захотіла полюбуватись собою у дзеркалі, довго не думаючи, Аня вибігла з хати, бо знала, що не далеко від її домівки є невеличке озерце, а біля нього ліс, той самий, який тримає в собі багато таємниць і історій. В одній тільки сорочці вона блискавицею вибігла з будинку. Її ноги відчули легку слабкість, але з кожним кроком все сильнішали. Вони, ніби брали всю силу з прохолодної трави і землі, та в один момент ноги зупинились. Вона оглянулась довкола і побачила чуже село, чужі хати, не було того самого лісу, і того самого озерця, а тільки безкрає поле і чужий ліс. Він був дуже далеко, синів десь там, за полем. Вона ще не відбігла далеко від будинку і їй було страшно оглянутись назад, та коли вона з острахом повернула голову, то побачила розмальовану хату в квітах. Тоді, уже зовсім повільно повернулась до хати і до тієї кімнати, де вона прокинулась. Для неї таким чужим здалось то ліжко з пухкою білою периною, та біла подушка. Вона вирішила пройтись по іншим кімнатам. Вони були величезні і просторі. Життя з мамою і бабусею було зовсім іншим і набагато скромніших. Мама завжди творила особливу атмосферу вдома, окрім роботи в полі вона лікувала людей цілющими травами, тому вдома їх завжди було повно. Приємно пахло в кожній кімнатці, а тут запах був зовсім іншим чужим.Тут пахло дорогими коврами і старими книжками. Одна з кімнат була схожа на невеличку бібліотеку. Дівчина провела пальцями по книжках. В один момент вона згадала Марка, він кохався в книжках. Інколи його голос лунав у неї в голові, вона пам’ятала майже всі їх діалоги, а він пам’ятав авторів кожної книжки, яку  прочитував. Він був ще тим розбишакою, але, коли він читав і розповідав Ані про книжки, то їй здавалось, що це були різні люди. Інколи вона кепкувала з нього через книжки і його тонку натуру, якої ніхто, окрім неї не знає. Марко не раз ображався, але потім вони разом з цього сміялись. Нявці захотілось прочитати якусь книгу, як це робив Марко. Вона шукала книгу, яка чіпляла назвою або смішним прізвищем автора. Вона почула чужі кроки і запах меліси. Вона швиденько прибігла на запах і побачила жіночку років сорока.

- Доброго ранку, пані! А я вам якраз приготувала ваш чай улюблений, он, якраз нести вам збиралась. – якимось стурбованим голосом говорила жіночка, яка ніби боялась, що зараз пані буде кричати на неї.

Та пані нічого не казала, її погляд прикувало маленьке кругле дзеркальце. Вона взяла дзеркальце, яке поміщалось у руку. Жіночка запримітила на що пані дивиться.

- Ой, пані, я забула забрати дзеркекельце своє зі столу, я зараз приберу, пані, вибачте.

Вона ніби не чула, що говорить та жіночка. Не сказавши ні слова, вона взяла дзеркальце і тяжко вздихнула. Там на неї не дивилась Аня з світло-голубими очима, там була винуватиця свята, дівчина з весілля, дівчина, обличчя якої вона бачила, як ворон викльовував своїм дзьобом, воно було живим, але зовсім чужим для неї. Невже її життя закінчиться на вогкій підлозі, а одне око привласнить собі ворон? Так дивно, вона отримала все, що хотіла – ось вона: красива, молода дівчина, дише і її руки не просвічуються, кістки не видніються, а всередині неї немає гнилих органів, їй більше не потрібно вбивати парубків, щоб продовжити її життя, але скільки протриває це життя, що в неї є? Рік, півроку? Коли, коли має бути гроза в яку вона помре? Вона з відразою дивилась на срібне блюдечко з чашкою чаю, вона з відразою дивилась на ту хату, на свою нічну сорочку, яка увібрала в собі зимові візерунки. Мара обіцяла, що може повернутись до бабці. Ага, аякже, от тоді, коли помре, тоді і повернеться, або ж хіба тільки примарою можна буде спостерігати за Олею, бабусею. Як же вони ж там?