16. Скоро будеш людиною

Ворон більше не був хлопцем у дзеркалі. Нявка побачила, що помилилась. То не була розмальована хата Марусі, то була халупка Гордія. Стара-стара хата була. Здавалось, що там ніхто не жив років 50, то точно. Зверху з боків стін стікала цівка води. По бокам хата була ніби зігнившою. Надворі смеркалось і було чути, як свище вітер. Він проривався в хату, було чути його гудіння і свист. Нявка, хоча й не відчувала холоду, та вітер не збирався здаватись. 

Тук-тук-тук. Хтось стукає в дверцята.

- Хто там? – почувся грубий і хриплий голос.

- Добрий вечір, пане Ярославе! Чи можна до хати?

Він відчинив двері. Старий і кремезний Ярослав повис коло дверей. Він дивився на дівчину, яку пронизував холод аж до кісток. Дівчина підняла очі на старого і зрозуміла, що їй тут не раді.

- Я принесла ліки для Зосі. Я передам Софії Григорівні, вона дома?Вона просила, щоб сьогодні вечором я занесла. – дівчина вже молилась про те, щоб ця розмова закінчилась, бо відчувала всю ненависть, якою випромінював батько Гордія.

- Її нема, але проходь.

- Та чого ж, я от, вам передам. Бувайте здорові, пане Ярославе! – вона відчула запах горілки, яким дише Ярослав. Його очі були налиті кров’ю, лице червоне і розпашіле. Маруся і так його боялась, а тут ще й натрапила на нього, коли він геть п’яний.

Ярослав стиснув руку дівчини.

- Та чого ж, проходь. Я ж не звір, щоб пустити тебе в таку холоднечу. – усміхнувся старий.

Маруся хоча й боялась батька Гордія, але пручатись ще раз не наважилась.

Мавка спостерігала за усім цим дійством і сама себе питала: як п’яний старий і та Маруся допоможуть їй стати людиною? На її плечі сидів той самий чорний ворон або хлопець з дзеркала. Він шептав їй на вуху:

- А ти дивись, дивись далі. Скоро будеш людиною.

Ця думка гріла. І хвилини перетворювались на години, хотілось уже по швидше себе відчути живою і голодною. Ще нявці було цікаво чому ворон зміг вміститись у неї на плечі, якщо вона була нічим. Вона не могла нічого доторкнутись і ніщо не могло торкнутись її, а ворон міг. Як? Це напевне справа рук проклятої Мари.

Маруся не знала де себе діти. Вона спостерігала як старий Ярослав суне по хаті. Від направлявся в кімнату зі столом і кріслами. На столі стояла скляна пляшка з горілкою, яка от-от стане порожньою, стакан, кухонний ніж і зачерствілий  хліб. Весь стіл був в крихтах сірого хліба. Ярослав сів на стільчик і ще раз наповнив стакан, відрізав від байди хліба ще один кусень хліба. Хліб тріщав і хрустів, а крихти розсипались по столі.

- Сідай, Марусю, чого ж ти стоїш у дверях.

Вона витріщила очі і не йняла віри, що старий говорив до неї. Чого ж він так раптом подобрішав, від горілки чи що… Що ж буде далі Маруся не знала, але хотіла вже швидше повернутись до свого дому, де, напевно, на неї чекав Гордій. Вона сіла на стільчик навпроти і, згорбившись, опустивши очі вниз, сиділа мовчки і не наважувалась щось сказати. У хаті, хоча й не те, що надворі, але вже краще надворі, ніж терпіти цю німу тишу. Мовчанку порушив старий.

- Ну…Розказуй, Марусю, як ви там поживаєте? 

Та помаленьку, дякую… А ви, як тут? Бачу, що хата у вас протікає. Чого ж ви нам не сказали з Гордієм? Ми б допо...

- Не треба мені вашої помочі. – різко відказав старий не давши дівчині договорити.

- Та чого ж ви так…Зараз поки пізнє літо і ще справляєтесь, а там далі буде зимніше. 

Старий довго на неї дивився злісними очима і бачив в ній відьму, яка забрала в нього сина. 

Маруся довго не наважувалась, а потім все ж сказала:

- Пора йти мені. Дякую, що в негоду не вигнали  мене. У вас добре, але мене чекає Гордій. – Маруся поставила на стіл завернуті у папір маленькі мікстури з ліками і встала з-за столу.

- Що ж, добре… - Ярослав допив останню чарку і гучно поставив її на стіл в хлібних крихтах.

Він ще декілька секунд дивився крізь прозорий стакан з візерунками і побачив там тендітну Марусю. Врешті старий встав з-за столу, щоб провести гостю. Маруся уже була біля дверей, та вийти з хати їй не вдалось. Ярослав вдарив дівчину пляшкою по голові і вона впала. Її золотисте волосся розклалось на трохи мокрій підлозі, здавалось ніби вона лежала у воді. Очі були заплющеними.

Нявка повернулась до ворона і прошептала:

- Що відбувається?

Нявка підбігла до Марусі і хотіла з її очей забрати одне пасмо волосся, але не змогла. У думках вона знову злилась на себе, на своє ні на що не здатне тіло і прозорі руки. Нявка сиділа збоку на підлозі біля Марусі і шукала її дихання. Так, воно було. Раптом на неї налетів Ярослав з ножем і криками. Нявка закрила голову руками і міцно заплющила очі. Вона почула дивні звуки і закричала. Старий кремсав ножиком, уже мертву, Марусю зі всієї сили. Раз за разом. Він уже був спітнілий від втоми, та всерівно пронизував її ударами в спину. Ніжно-голубе плаття ставало чорним від крові. Нявка аж здригнулась, коли з Марусиного рота почувся кашель. Нявка подумала, що у неї ще є якась надія на життя. Нявка згадала обличчя Марусі, коли на ній був вінок, сплетений її подругами, вона дивилась на її обличчя і шукала там ту Марусю, яку вона бачила на весілля: щасливу, з легкою усмішкою.