11. Жаль русої коси

Дівчата, як за командою, всі повернулись в напрямок руки Христі, а Юстина тихо доспівала останній рядок пісні : 

- Тільки жаль мені русої коси – Дівоцької краси.

А потім і вона виглянула у вікно. І справді, йдуть!

- Ану, дівоньки, всі по місцям!

- Та які місця, Орисю, головне Христю прилаштувати. – сміючись відказала Юстина.

Наймолодшу серед всіх Христю посадили на покутті. Орися принесла і дала їй в руки важку козацьку шаблю. Маленькі рученьки обхопили її і покірно тримали. Вона не була схожа на ту жорстоку шаблю, яка зносить голови ворогам, зовсім ні. Дівчата увібрали її не гірше нареченої : вся в квітах і обрамлена калиною.

Гуп-гуп-гуп!

- Наречений! Прибув наречений!

Всі були дуже збуджені цією подією і ніяк не приховували своїх емоцій, одна тільки Маруся то геть блідла, то червоніла. То все для неї було дуже хвилюючим дійством. У холодних, як лід, руках постійно м’яла квітки, які не стали окрасою для вінків чи шаблі. Без уваги це не залишилось, Орися миттю запримітила щось неладне і враз підбігла до Марусі.

- Дивно, чого їй тужити. Он, яких подруг добрих має, а стукає напевне її коханий. – думала собі нявка.

- Марусю, що це з тобою? Чи за немилого йдеш? – стурбовано запитала Орися.

Гуп-гуп-гуп!

- Боже борони, Орисю!

- А чого ж тоді така, як смерть, бліда?

- Лячно мені… А що як він тільки так через придане зі мною хоче бути?

- Ой, придумаєш собі таке дурне Марусю. Полюбив він тебе ще тоді, коли не знав, які в твоїй хаті статки.

Маруся задумалась, та нічого не сказала, натомість Орися продовжила :

- Його дурний батько такі думки має. Йому, аби тільки наживитись. Але тобі то що, Гордій любить тебе за те, що ти добра і вірна. Та й гляди, що там таїти, красуня на все село!

Орисі вдалось трохи втішити свою ліпшу подругу. Личко її зарум’янілось, а очі замиготіли веселими вогниками.

Гуп-гуп-гуп!

- Та ж заходьте ж бо до хати! – ледь не одночасно запросили дівчата. 

Хата стала ще веселішою, коли Гордій почав обдаровувати свою Марусю. Він був простим парубком, сином дрібного купця, та кожній дівчині він був любий. Та воно й не дивно, бо був ніби змальований з ангелів. Світле пшеничне волосся, медові і ледь пухкі губи, довгі, як у дівки вії, за якими ховались світло-зелені ясні очі, контури лиця були згладжені, але це аж ніяк не заважало виднітись чітким вилицям. А взагалі, Гордій з Марусею були дуже схожі. Часто дівчата жартували, казали, мов : «Ось це я розумію, знайшли одне одного». Тільки от в Гордія лице було вкрите ледь помітним ластовинням, а Маруся цим похвалитись не могла. Її лице було набагато блідшим і світлішим через це вії здавались ще темнішими, а очі виразнішими. Словом, вони були варті одне одного. От тільки злі язики багато плещуть про те, що Гордій пішов за Марусю, аби тільки батькові догодити, бо дівка була зі знатної сім’ї.

Нявка раділа з чужого щастя і навіть не запримітила, як весь цей час біля вікна сиділа маленька голубка. Як тільки нявка побачила її, то та одразу ж спурхнула з вікна і полетіла. Нявка уже не залишалась у світлиці з подругами нареченої і її жениха, пройшла крізь стіну і кинулась за пташкою. Їй здалось, що вона щось знає і зможе допомогти їй. 

- Почекай! Куди ж ти!?

Раптом вона почула голос, який лунав ні звідки. Мара. То була вона.

- Чекай, ти ще не все побачила. 

Нявка бігла за пташкою, яка напевне вказувала їй шлях туди, де вона побачить усе, що потрібно Марі. Дивно і страшно, але вона добігла до тієї самої хати. Надворі уже давно звечоріло. Коло веселої заквітчаної фарбою хати було багато людей, чи не все село зібралось, щоб розділити радість двох сердець. Всі сміялись і співали пісень. Маруся уже не була такою блідою, а якраз навпаки : вся світилась щастям. Коханий збоку, щасливі рідні, весільні пісні і теплий вечір. Невже сниться? Вишите кольоровими нитками плаття в’ється в танці і плутається між ногами. Вона сама вишивала його, кожен хрестик був сповнений любов’ю і пухнастими мріями. Немало символів є в кожному, навіть найменшому узорі, кожна квітка там щось символізує, кожен листочок, кожна завитушка і закарлючка має своє призначення на білій сукенці. Все село знало про талант Марусі. Буває, що не спить ночами, а все сидить з нитками в руках і чаклує на чужому полотні. Вишивала і крилатих коней, і сонцеворот, і журавликів, і іншу всяку звірину, та найбільше у її творінні було квітів та рослин. Вона купалась у їх красі і сама була, як польова квітонька. Ніжна і земна. Коли ходила по полю, то всі трави, ніби гнулись до неї, до її пухнастого волосся, яке вітерець раз за разом розчісував своїми холодними поривами. У народі його звали вітройком, це той самий ласкавий вітер, який не приносив лиха, а тільки теплий весняний дощ. Саме він і познайомив Марусю з Гордієм.