9. Браслет

Рання зірочка тоді зійшла раніше, ніж зазвичай і Аня почала швиденько поратись коло роботи, щоб усе встигнути, сьогодні ж бо особливий день. Вони стрінуться з Марком  під лісом, вночі він по-особливому таємний. Воно і не дивно, скільки ж різних казок люди поскладали з тим лісом. Кожне дерево там має свою історію. Та й взагалі, можливо то зараз воно дерево, а раніше, то все були люди, які чимось завинили перед духом лісу і тепер у їх корі можна розгледіти людський лик. Баба Марія розповідала Ані, що живе лісовик на густих деревах, або в дуплах сухих дерев.

- Ось тому то, душі не чую, дитино, коли ти кудись бігаєш з тим пройдисвітом по лісах.

- Бабцю, навіщо я йому здалась?

- Він дух лісу сього, його господар. Не хоче, щоб в його дім вривались інші. Щоб його задобрити, треба Третього Спаса класти на галявину скибку хліба з сіллю, пиріг чи інші ласощі.

- А якщо ми просто так принесемо йому подарунок, він нас не зачепить?

- Він може й не зачепить, а от його помічники…

- А хто його помічники, бабцю?

- Страх і блуд. Ніхто й ніколи їх не бачив.

Маленька Аня слухала з відкритим ротом, а Оля сиділа з широко розплющеними очима і казала :

- Я ніколи, ніколи, приніколи, ні за віщо в світі не піду в ліс!

- Бабцю, якщо їх ніколи й ніхто не бачив, може й не існує їх взагалі? – з підозрою запитала Аня.

- Ну звісно, сцо не існує, бабця ж сказала, сцо ніхто їх не бачив. – сказала, плюючись, Оля. 

- Не все так просто, дитино. Вони є, просто не залишають своїх слідів. – задумливо відповіла бабця і з посмішкою подивилась у вікно.

- А це все тому, що вони вихором замітають свої сліди, так само, як і відьми.

- Мати, мати, матінка прийшли! – почулись крики радості двох малих, які між собою були схожі, які дві краплі вода. Одна з них була трохи старшою за іншу. Їй було не більше восьми літ.

Бабця тихо витерла непрохану сльозу і посмішка розплилась по її старечому лиці. Русокоса красуня стала обіймати і цілувати своїх маленьких дівчаток.

У дитинстві Аню з сестрою закривали в хаті і нікуди не пускали вечором, бо хто ж буде тоді допомагати з господарством, дивитись за малою дзигою Олею, якщо та пропаде. Мати весь день гарувала на чужому полі, свого ж мало що було, але й воно просило догляду рідних рук. Баба Марія завжди була старою, та такою, що здавалось, що вона поцупила у моря його хвилі і порозкладала їх по всьому лиці і ніколи не знімала. Тепер Марія уже хвиляста, як те море, яке вона ніколи не бачила, хоча очі у неї теж були від моря, а душа прекрасний острів. Вона дуже любила своїх внуків і свою дитину – Явдоху, яка була її довгожданим подарунком Бога на свято весни. Марія з Іваном дуже раділи з того і виховували свою радість у любові, якої самі від своїх батьків не мали. То були найщасливіші роки в Марії, та всьому, що має початок, приходить кінець. Одної зими Іван не повернувся з базару, все, що від нього лишилось, це наруч. Маленький браслет на якому були зображені деревце, а біля нього краплі води.

Тільки от маленька Явдоха була єдиною радістю. Коли не глянеш на неї - все щось робить, ось підмела подвір'я, а тут уже й каші наварила. Жили дуже скромно, та тим ніхто не переймався. Зовсім згодом у хаті знову повеселішало. З’явилась Аня, а через пару років і Оля. І хоча крик і плач дітей не давав нікому спати, та все ж хата не пустувала, а час ішов, діти росли.

Тепер, коли приходив вечір, Аня терпеливо чекала, коли засне пустунка Оля, а потім баба, аж тоді то і прийде ніч. А вночі, коли стара уже марила в сні, то Аня акуратно забирали квіти з підвіконня, щоб бува щось не впало, поки вона буде тікати через дерев'яне вікно. Свіже повітря раптово увірвалось у темну кімнатку і останній вазонок, який забула забрати все-таки впав.

- Ой, бабо, доведете мене колись тою вашою любов'ю до всього зеленого. 

Швидкими і неакуратними рухами зібрала те, що розбила, вистрибнула з вікна і побігла до лісу. Ой, бігти було кілометрів зо три. У руках зі друзками старого горщика бігла зі всієї сили туди. Було холодно, але друг-вітер дарував тепле повітря і від того серце щеміло, а душа співала рожевими квітами. Він бавив довге темне волосся і на декілька секунд Дусі здалось, що час зупинився, її худенькі ніжки не знали втоми, та й яка може бути втома, коли навколо такі краєвиди. Хоча надворі була ніч, небесні янголи порозкидали по ньому мільйон зірок, які освітили кожну стеблинку, кожну травинку. Аня любила так лежати в траві з Марком і дивитись на янголів. У ту ніч здавалось, що небо впало на землю і сплохані голі янголята зовсім не встигли повизбирувати всі зіроньки. Ті двоє тримались за руки і багато говорили про все на світі: де ростуть найсмачніші ягоди, хто що сьогодні бачив цікавого, де ховаються лісунки. А іноді просто мовчали. Інколи, щоб сказати все потрібно помовчати. Вони не чули душі один за одним. Здавалось, що світ зійшовся на них обох і не було щастя більшого, ніж лежати о так до ранку і мовчати. Та раптом, вони почули дивні звуки, які обірвали їх ідилію. То був ніби сміх малих дітей, який лився долиною, а де-не-де було чути, як хтось ніжно потягується і покидає свій міцний сон. Маленькі зірки, кинуті янголами, прокидались. Вони почали кружляти довкола і якщо вдивитись, то можна було вгледіти обличчя. Обличчя тих, кого забрали небеса. Зірки-вогники були в Аніних очах, а тепер вони під ногами.