4. Новенька

Ранок був ясним і гожим. Сонячний зайчик стрибав по гострому камінні обабіч ріки, де лежало тіло. Своїми дужими руками ріка поставила його на берег, тому хвилі тільки ледь торкались ніг.

Прокинувшись вона побачила побите камінням обличчя Марка. Ті очі уже не були живими, вони кудись скажено дивились і не знаходили те, чого шукали. Його посмішка уже не вселяла надії, а тільки живила душу острахом. Що є гіршим, ніж бачити розбите тіло дорогої тобі людини об каміння? Аня уже не впізнала свого друга. Спогади обмотували її з головою і чим щасливіші вони були, тим сильніше сковували серце. Вона то називала щастям, а що це зараз? Їй ввижалося всяке, дивні постаті ходили навколо них, але уже не було сили щось розгледіти. Це був кінець їх спільної історії, яка не мала продовження. 

Вона упадала над тілом свого товариша і несамовито плакала. Її очі шукали порятунку, та погляд прикувало чиєсь тіло, яке лежало на березі. Здалеку вона одразу ж впізнала, що то була дівчина. Довга спідниця видавала незнайомку. Аня заплющила очі своєму товаришу, припала до його білого лиця і поцілувала в блідо-сині губи. Тільки тоді нарешті наважилась підійти до дівчини. Чомусь її тягло туди, зрештою цікавість брала верх. Коли Аня уже була достатньо близько, то почала говорити вслух.

- Ні, ні, ні, цього не може бути.

Очі наповнювались жахом. Вона не могла повірити у побачене. Перед нею було збите камінням і вимите річкою її тіло. Її, Ані, яка ще вчора прала  одежу, збирала траву на чай для мами, яка співала пісні з сестрою за роботою, яка не заглядала вперед свого майбутнього і знала, що до «завтра» ще тисячу років, а воно застало так її раптово.

Вона почала оглядатись у всі боки і не знала, куди їй дітись. З однієї сторони тіло Марка, з іншої сторони її тіло. Вона побігла у воду, щоб побачити своє відображення, але ріка його не показала. Чи сон то чи наяву? З усієї сили вона дременула в ліс. Довго блукала на самоті зі своїми думками. Раптом помітила щось дивне у траві, що відволікло її від сумних дум. Воно блищало на сонці. Підібравши, зрозуміла, що то ніж. Не довго думаючи вона одразу ж взяла його і провела лінію на руці. Краплі крові з легкістю могли переконати її, що все відбувається насправді, та їх не було. Вона впала на коліна. То не було сном. Розпач окрилив настільки сильно, що вона не відразу помітила, як до неї наближались тіні. То були постаті, які їй когось нагадували. Усі, як одна : довга сукня, що повністю ховала ноги, а крізь неї виднілися нутрощі; довгі коси і таємна посмішка. Одна із них підійшла ближче від інших до Ані і промовила :

- У тебе є багато запитань, але зараз не час. Ходімо з нами.

Аня не сказала і слова у відповідь, тільки піднялась і рушила за всіма у воду. У воду з якої тільки недавно вийшла. А на березі лежало тіло, яке Аня провела прощальним поглядом. І хоч на вид вона була спокійніша очікуваної смерті - в душі вирувала буря. Щойно вона втратила єдину людину, яка допомагала їй не падати духом, яка вірила у неї і була поряд у найгірші миті, а зараз спостерігає за невідомим і таємним : білоликі діви підняли свої лиця до місяця, який ледь-ледь появився серед голубого неба. Аню теж манило його світло. Вода почала підніматись усе вище. Довкола земля почала тремтіти. То омана була, що вода піднімається, насправді це вони опускались в глиб ріки. Та тіла їх не рухались, а обличчя все ще вдивлялось в світлий лик місяця. Вода торкалась уже вух, а потім очей, але її дотики невідчутні. Маківка занурюється у воду, а волосся танцює завитками по плоскій поверхні води.

Підводний світ був ніби втіленням у реальність всіх розповідей бабусів, які хочуть залякати молодий дівиць та парубків на Івана Купала : під водою плавали русалки з обличчям ангелів, яке змінювалось тоді, коли вони наближались близько до своєї жертви. Одна із них загадково зиркнула на "новеньку", посміхнулась їй і, ніби привітавши, кивнула головою заплющивши очі. Аня могла побитись об заклад : це за нею вона спостерігала з Марком.

На дні блистіли різні витребеньки, якими колись забавлялись люди. Зазвичай русалки їх підіймали і кидали на берег, а коли приманка грала на руку було легко заманити свою жертву у смертельні обійми. Та це не завжди спрацьовувало, тоді доводилось вдаватись до особливих хитрощів.

Ноги невідомих уже торкались слизького дна. Аню ні на секунду не бентежило те, що відбувалось, це все здавалось нереальним, хоча багато чого було знайомим. Глибинна важкість зовсім не обтяжувала її легені, а навпаки - дихати було легко, як ніколи раніше. Ноги вгрузали в річковий бруд і каміння. Здавалось, що до них було прив'язане щось важке, що тягне на глибину. Але ж куди далі, якщо тебе уже забирає дно зі своїми таємницями?  

Їх тіла легко проходили крізь призму каміння. Врешті-решт опинились там, де панував вічний синій морок. Кругом були черепи і каміння, а вони пливли рікою мертвих душ, які благали про допомогу, та їх ніхто не чув. Аня не могла здогадатись де вона, можливо це і є славнозвісний ад. Відповідь не змусила її довго чекати. Коли вони вийшли з ріки мертвих душ одна з дівиць, яка говорила до неї на початку сказала : 

Це твій новий дім. 

Ці слова прозвучали суворо, але із співчуттям. Зараз Аня могла роздивитись краще хто стоїть перед нею. Вони усі, прекрасні і печальні, такі схожі, але такі різні. Здавалось, ніби місяць віддав їм своє світло, саме тому вони виглядають такими блідими та... мертвими, без живого рум'янця і блиску в очах.

- Чому я тут?

- Варіантів є багато, але твій очевидний. Ти... самовбивця. - перш ніж промовити останнє слово нявка заплющила очі.