3. Кукурудза

Вони о так випадково й познайомились. Він був роззявою ще тим, от і розпустив усю отару ягнят. Мати його, була доброю жінкою, але характер мала з перцем. Як взнала вона про то, то так озвіріла, що все село згадувало то ще довго. Всі так реготали, тримались за животи, щоб не тріснути, коли стара Мар'я бігла з березовим прутом за нещасним. Та малий шустрий був, втік від матері в кукурудзу. Там то вона його ніколи не знайде. Кукурудза висока й красива. Увібрала від сонця золота та й стоїть тепер, красується на все село. 

- Де ти скурвий сину?! Зараз ж я тобі!!! - Кричала, як одичавіла Мар'я. А Марку хоч би й що, сидів собі тихенько й реготав. Раптом чує: щось шелестить у кукурудзі. Тьху, мало що то може бути : чи кріт риє собі нору, чи миша яка, ласа на овочі всякі, шелестить. Напевне вкрала собі трішки тих золотих горошків та й радіє, втекти хоче. Але ж ні, Марко зараз як впіймає, то буде хвалитись потім всім хлопцям на селі. Малий Івась нещодавно хвалився своєю жабою, яку він зловив навборі. Всі дивились квадратними очима й віри не йняли. Жаба величезна така була - рапуха. Але ж мишу зловити, то вам не жабу. Жаб он скільки в озері водиться. Виходиш собі зраненька на потічок і ловиш скільки тобі влізе, а мишу ні, то треба мати мертву хватку. Марко беззвучно почав лізти рачки, аби зловити той скарб і відразу ж заховати за пазуху. От-от і вже нападе своєю мертвою хваткою. З усього розгону, як накинеться. 

- Аааааааааааа!!! 

Так запищала миш проклята, ледь не оглух Марко. Але й сам не ліпший, кричав в один голос. Бо не миша то зовсім, ба навіть не кріт, а Аня маленька сховались від матері. Та її шукає, голосить, а Аня боїться. Вона сьогодні шила-вишивала, пальці голкою вколола і червоні разючі крапельки крові впали на білосніжне простирадло, яке мати довго-довго прала в потічку, не жаліючи своїх рук, випирала холодною водою кожну пилинку, а тут Аня все зіпсувала. Бач, боїться тепер додому повертатись. 

- Ти налякав мене до смерті! - кричала Аня.

- Ти теж добра, чого на миш скидаєшся?

- Яка миш, одурів чи що!? - ображено захищалась Аня.

- Та тихо ти. 

Марко закрив її рот рукою і вказівний палець підніс до губ.

- Не чуєш хіба? Мати гукає, зараз ще як почує. От перепаде. - Почав малий.

- І тебе також?

- Що "тебе також"? - запитує Марко.

- Мати шукає... Я сьогодні таке натворила, що боюсь додому вертатись. - заплаканими очима Аня уже спокійніше почала одповідати.

- Та що дівчисько могло натворити? Вам тільки вінки плести та й з птахам голосами мірятись : хто краще заспіває.

- А от і могла! – заклало руки в боки дівча.

- Цить!

- А от і могла... - тихіше відповідає Аня. 

- Ой горе мені, горе... - продовжує.

- Серйозне щось утнула? 

Чи то Марко заповажав її за хоробрий вчинок про який ще не чув, чи шкода стало дівчинку.

- Угу...

- Та не бійся ти, матері дівчат жаліють, не буде сильно бити тебе, от побачиш. – намагався заспокоїти дівчинку Марко.

Аня зойкнула з переляку.

Марко зрозумів і виправив ситуацію.

- Або й зовсім бити не буде, ну хіба... Змусить зайвий раз у дома побути, чи мити начення кожен день, а це ж не так страшно, еге ж?

- Еге ж... - уже веселіше відповідає Аня.

- Деякі матері та так луплять, що потім ходити важко. Беруть ломаку, та таку побільше, змушують лягати на кропиву, та яааааак замахнеться зі всієї сили, як вдарить!

Марко зобачив, що дівчинка вражена, сидить на землі з відкритим ротом, і вирішив, що зайвий раз можна і ще прикрасити.

- Та й так до ранку б'є, еге ж... Так що, тобі напевне ще й пощастило.

- Певне, що таки пощастило. - посміхається дівча. 

- У мене мати добра, ніколи не вдарить, тільки докоряє інколи. Але так ж усі матері роблять, правда? - запитує уже веселіше Аня.

- Ну звісно правда! От бач, як добре, а ти боялась. Нічого тобі матері боятись. А от в мене...

- Невже змушує на кропиву...лягати?

- Ну а як ти хотіла? І таке буває... Ну що ж, мені пора на кропиву лягати! - розреготався хлопчисько.

- Мене, до речі, Марком звуть, а тебе як величати? - жартома запитав хлопець.

- Аня я.

- Гарно є, що ж бувай!

Ця зустріч назавжди була закарбованою в обох головах. Це і було те, що вони останнім побачили перед падінням.