Розділ 10. Down in the Willow Garden

Мені, м'яко кажучи, не подобалося, яких обертів набуває ця каламутна історія. Не тільки тому, що я почула це дивне вибачення від дракона, після якого моя неприязнь до начальника стала трохи меншою. І не тільки тому, що мене не залишала думка: «А чи лишилася б жива Елайза Дей, не повідом я у своєму звіті про її зустріч із Пітером?». І навіть не від страху, що моя остання розвідка з дослідженням документів дракона призведе до смерті тих, чиї імена я назвала порожній чашці з-під какао.

Було й дещо інше. Чітке відчуття, ніби відбувається щось важливе. І якщо мене втягнули в це «важливе» ті, хто однозначно не тягне на хороших хлопців, то непогано спробувати хоча б врівноважити чаші терезів.

Ну взагалі так, іноді таке буває: якщо няні раптом відмовити в особистому житті, її може почати тягнути на шпигунство і рольові ігри в Еркюля Пуаро!

Тому витративши наступні пару днів на збирання інформації про замок Каревіт, я зобразила перед Фран, ніби мене відправили на чергове завдання профспілки, шепнувши їй заповітне кодове слово «бруд». І щиро сподіваючись, що вона про це нікому не звітує, одяглася в той самий зручний костюм, що й минулого разу, і вирушила на околицю столиці. Туди, де біля старого храму ось уже восьме століття стояв красивий білий замок із темно-синьою черепицею та великим парком, огородженим кам'яним парканом. Замок, де вже близько сотні років ніхто не жив.

За довгі століття своєї історії замок Каревіт багато чого побачив. І коли півтора сторіччя тому його закинули після загадкової смерті господарів, не було нічого дивного в тому, що в народі поповзли чутки, ніби в ньому є привиди. Та й перед тим, як його стіни спорожніли, прислуга навідріз відмовлялася ходити після заходу сонця до парку, що оточував замок, прозваний у народі Відьминим лісом. Як вони стверджували, їх там не залишало відчуття, ніби в лісі хтось є, і він постійно спостерігає за ними. Наполегливо дивиться, свердлячи поглядом спину.

Востаннє замок бачив мешканців менш як сто років тому. Тоді невідомий столичний адвокат викупив його, радіючи вигідній покупці. Розпочавши капітальні ремонтні роботи, він переїхав туди із сім'єю. Збирався повністю відновити будинок, провести в нього сучасні комунікації та зробити старовинний замок розкішним родовим гніздом.

Ось тільки коли ремонт був у розпалі, вся сім'я несподівано зібрала речі, з'їхала і більше ніколи туди не поверталася. Що, звичайно ж, лише посилило чутки про привидів, які мешкають у цих стінах.

І саме в це миле місце я тепер гордо прямувала!

Доїхавши на таксі до району на околиці столиці, де знаходився замок, я заплатила водію чималу суму за його послуги в пізній час, і відпустивши машину, попрямувала до не дуже улюбленого народом місця.

Навколо території замку, окрім старого храму, практично не було покинутих будівель. Немов будівля, випускаючи міазми, отруювала все навколо себе і відганяла людей, застерігаючи їх, щоб оминали це місце десятою дорогою. Та й у сам храм, зважаючи на все, мало хто ходив, хоч той був величезний і безумовно мав багату вікову історію. Навіть дивно! Ось він, дім богів… і прямо навпроти нього — брама в пекло: стара, скрипуча, за якою — потрісканий білий фасад замку-садиби.

І тут мене чекало перше розчарування: брама-то виявилася зачинена! І дуже надійно. Та й кам'яна стіна довкола території була досить високою — так просто не перелізти. Але вішати носа поки що рано! Зрештою, якось Елайза (і теоретично ті, хто тоді прийшов сюди разом із нею) потрапила на територію парку. Отже, десь там, напевно, є якийсь лаз.

Видихнувши, я дістала з кишені портативний, але дуже хороший ліхтарик, з яким пішла вздовж стіни. При цьому всіма силами намагаючись не вірити не тільки в примар, а ще й у зграї злих бездомних собак, а заодно і в компашки знудженої гопоти, занадто великі, щоб мені вдалося так просто від них не те що відбитися — втекти!

Вдача посміхнулася мені, коли я обійшла вже більше половини периметра території: у північній стіні, недалеко від точки перетину із задньою, західною, виднівся невеликий пролом — чи то хтось навмисне його пробив, чи то з якихось причин стіна завалилася сама. Але тут виявилося досить зручно перебратися на територію парку. І погано було лише одне: щоб дістатися до самого замку та декоративного ставка, розташованого одразу за ним, доведеться пройти через весь Відьмин ліс.

Залишалося втішатися лише одним: незважаючи на те, що в цьому світі була невелика частка магії, саме існування привидів все ще не було підтвердженим фактом. Як і в моєму рідному світі, вони залишалися не більше ніж страшними історіями, в яких одні вірили, інші ні, а треті допускали можливість існування. І з урахуванням того, чим я зараз починала займатися, мені дуже хотілося б вірити, що мали рацію, все ж, саме скептики!

Зробивши глибокий вдих, я перебралася через лаз і опинилася на території жахливого парку, поглиненого густою темрявою, в якій, здавалося, тонуло світло мого ліхтарика.

Все це — просто чутки, не більше, ніж страшні казки! Привидів не існує! А той адвокат із сім'єю втекли звідси… з якоїсь іншої причини. Наприклад, через те, що по сусідству мешкав фанат місцевої руснявої попси, який любив пізно вночі врубати їхні пісні на повну гучність.

— …Твою матір! — не витримавши, скрикнула я, побачивши у світлі ліхтарика, якраз під диким кущем, бліді обриси людського тіла! Правда ось, уже через секунду зрозуміла, що «трупом» був звичайнісінький, найдешевший манекен з вітрини магазину одягу, мабуть залишений тут якимсь жартівником.