Розділ 6. Її звали Ніна

— Гей, Євгенчику, ну що ти твориш?! — вигукнула я, відчайдушно намагаючись вирвати мисочку з кашею з чіпких лапок синочка, який регочучи, міцно вчепився в неї. При цьому вмокнув усі п'ять маленьких пальчиків у кашу, і з інтересом ними там ворушив (мабуть, відчуття від теплої чвякаючої субстанції здалися йому чи то дуже приємними, чи то просто цікавими). І природно, в результаті цих маніпуляцій миска з кашею трохи нахилилася, виливаючи частину свого вмісту на столик, по якому малюк впевнено барабанив другою долонькою.

Очевидно, дуже задоволений тим, що в нього в результаті вийшло, синочок широко посміхнувся, демонструючи опухлу щелепу, з якої зверху і знизу стирчало по два молочні різці.

— І як ти взагалі справляєшся всього з однією парою рук? — стражденно зітхнула Фран, однією рукою тримаючи мисочку на безпечній відстані від активної Елізабет, іншою — ложечку, яку раз у раз підносила до її рота. Третьою ж перехоплювала маленькі ручки, що постійно норовили вибити ложку з рук, а четвертою то витирала личко серветкою, то періодично розвертала голову дівчинки до себе, коли та, від нічого робити, починала крутити нею на всі боки.

— Не впевнена, що справді справляюся, — простогнала я, відставивши їжу, щоб витерти від каші столик, та й самого Євгенчика, який барабанячи по цьому столику долоньками, вже встиг забризкатися з ніг до голови. Каша проникла навіть під слинявчик, від якого користі тепер було не надто багато — все одно дитину переодягати… якщо не мити повністю. — Якийсь він сьогодні дуже активний. Звідки має стільки енергії взагалі?

— Ну, в нас у дитинстві теж була нерозряджена батарея, — засміялася напарниця, успішно догодовуючи маленьку драконицю.

— Як би її зарядити? — Стражденно зітхнула я. — Хоч ми й працюємо вдвох, але вже здається, ще трохи, і від мене шматки почнуть відвалюватись. Спати постійно хочеться, сил ні на що немає, тіло — ніби погано застигле желе, а по спині ніби машина проїхала, після чого з неї витягли хребет, випрали його в пралці, поставили на віджим і вже потім повернули в тіло.

— Ех, масажик би… — тяжко похитала головою ракшасі.

— Краще не говори цього слова вголос, — проскиглила я. — Інакше сяду на той килимок, обійму плюшевого ведмедика і плакатиму.

— Так, тяжко, — кивнула Фран. — Але знаєш… спа я тобі, звичайно, не обіцяю. Але спробую завтра поговорити з начальством, щоб купив нам хоча б якихось вітамінів.

— А заразом риб'ячий жир, магне B6, кальцій і пару упаковок знеболювального пластиру для спинки, — прохникала я.

— Ага, це теж не завадить, — погодилася подруга, відмиваючи теплою водою обличчя Елізабет, яка, незважаючи на старання її чотирьох рук, все ж таки примудрилася забруднитися.

— Тільки боюся, у кращому разі вітамінки він видасть для тебе, а мені пожлобить і скаже більше на сонці гуляти, отримуючи вітамін D природним шляхом, — похмуро буркнула я.

— Навіть якщо він виявиться настільки дріб'язковим гівнюком (у чому я особисто сумніваюся, не такий він і монстр насправді), то з тобою я в будь-якому разі поділюся, — підморгнула подруга.

Усміхнувшись, я виколупала забрудненого Євгенчика зі стільчика для годування, зняла з нього заляпаний одяг і потягла у ванну, де відмила від усієї каші, в якій він примудрився перемазати всі частини свого тіла, включаючи п'яти. Після чого загорнула малюка у м'який рушник та віднесла на пеленальний столик.

А через хвилину понесла назад у ванну, знову відмивати. Тому що цей дрібний терорист вирішив пустити струмінь, коли я стояла над ним з підгузком! Внаслідок чого не тільки бризнув на стіну точним прицілом, а ще й себе примудрився окропити.

Я ж напевно вже просто збожеволіла від втоми, але вся ця біганина навіть почала мене веселити! Принаймні завдяки їй вдавалося хоча б трохи менше думати про те, що саме сьогодні від мене, згідно зі вчорашньою запискою, щось вимагатимуть.

Втім, а може й не вимагатимуть насправді? Вже друга половина дня, і досі мені не надіслали через зв'язного жодного завдання. Хоча швидше за все будь інакше, і збирайся керівництво профспілки дійсно навантажити мене якимось шпигунським завданням, то вже мали б щось повідомити. Банально, щоб я підготувалася до його виконання і могла підібрати зручний час.

Але поки нічого не було. Абсолютно нічого. І це давало надію, що мене, принаймні поки що, не чіпатимуть.

Намагаючись не думати про те, що так лякало, я перевдягла сина і повернулася в ігрову… Де зіткнулася віч-на-віч з Пітером! Який, сидячи на підлозі поруч із усміхненою донькою, весело грався із нею, крутячи перед носом у дівчинки її улюбленим плюшевим песиком, м'яка штучна шерсть якого була її улюбленим місцем, куди можна притулитися щокою.

— Доброго дня, — здригнувшись від несподіванки, промовила я, і відразу скосила погляд.

Так, докотилася. Ніколи не думала, що відчуватиму такий сильний дискомфорт, просто подивившись комусь у вічі.

— Франческо, сподіваюся, ви не перевтомлюєтеся від того, що Ніна перекидає на вас занадто багато своїх обов'язків? — Поцікавився чоловік у напарниці, демонстративно від мене відвернувшись.

— Нічого подібного, — спохмурніла ракшасі, не приховуючи обурення. — Вона працює з Елізабет, як мінімум, не менше за мене, і щиро її любить. Це не беручи до уваги власну дитину, яку вона не перекладає на мене. Тож у вас немає причин для упереджень, цього разу ви дійсно найняли чудову другу няню.