Розділ 4. Коробка секретів

Центральний відділ бюро профспілки потраплянців відрізнявся від злиденного відділення, до якого я тоді прийшла, приблизно як шкільна вистава семикласників відрізняється від грандіозної постановки у Львівській опері. Щоправда, відмінність ця була повністю всередині будівлі — великої, з потрісканим фасадом і зовсім нецікавої на вигляд. Сама лише бетонна коробка… Поки ти не входив усередину. А точніше — поки не проходив такий самий похмурий і одноманітний хол, що скоріше нагадував великий коридор у районній поліклініці.

Коли я, назвавшись, показала на бюджетненькому ресепшені видані профспілкою документи, худеньке недоглянуте дівчисько в пошарпаному сірому костюмі провело мене до дверей, за якими була сіра кімната з голими стінами та ще одними дверима. Масивними, міцними та важкими. З дерев'яною панеллю на рівні очей.

— Прикладіть долоню до панелі, назвіться та проходьте. Далі вас проведуть, — повідомило дівчисько, залишаючи мене в кімнатці одну.

І ось саме тоді, коли я виконала її вимоги, і заповітні двері відчинилися, моя щелепа впала на підлогу!

Величезна зала з високою стелею, сходи на всі боки, і безліч нелюдів, що поспішали туди-сюди! Потраплянці різного калібру, з різним кольором шкіри, формою тіла, кількістю кінцівок. Причому всі одягнені у добротні новенькі костюми.

— Доброго дня, Ніно, — стримано, але доброзичливо промовила бліда, неймовірно худа, навіть, можна сказати, тонка дівчина у чорному костюмі. — Мене звуть Сленда, я секретарка голови бюро, пройдіть за мною.

Розгублено кивнувши, я пішла за дівчиною через залу, постійно оглядаючись на всі боки. Разом із нею зайшла в одну з дверей, звідки ми піднялися на ліфті і вийшли в коридор, яким дісталися до білої кімнати з чорними дверима.

— Містер Спайд, вона тут, — повідомила Сленда, відчиняючи двері і заходячи всередину.

Опинившись у кабінеті, я на кілька секунд завмерла, розглядаючи високого чоловіка, що сидів за столом, з трьома парами рук, чорною немов обсидіан шкірою і довгим червоним волоссям, зібраним у хвіст на потилиці. Що цікаво, при всій екзотичності зовнішності, його обличчя було досить привабливим… якщо, звичайно, забути про червоні очі з вертикальними зіницями, які трохи лякали.

— Доброго дня, Ніно, — сказав чоловік, продемонструвавши в усмішці невеличкі білі ікла. — Мене звуть Міб Спайд. Дуже радий нашій зустрічі.

— Навзаєм, містере Спайд, — повільно промовила я, сідаючи в запропоноване крісло навпроти. — Чи можу я дізнатися, з якого приводу мене покликали до такого високого кабінету?

— Звичайно, — чарівно кивнув голова бюро, дивлячись на мене. — Є деякі особливі обставини, завдяки яким ви можете бути дуже корисною для профспілки.

— І які ж це обставини?

— Почнемо з найцікавішого особисто для вас, — сказав він. — Ми, звичайно, тримаємо це в таємниці. Але потраплянці вашої раси отримують у цьому світі особливі здібності, які практично не зустрічаються серед його уродженців.

— Які ж здібності?

— Магію, — хмикнув чоловік, блиснувши очима. — Можливість використовувати бойові, пошукові, маскувальні та захисні заклинання. Інтуїтивно. Для цього достатньо лише надіти спеціально розроблений артефакт у вигляді бурштинового перстня, і ви зможете чаклувати, при цьому повністю контролюючи свої здібності, — підступно додав він, поставивши переді мною на стіл маленьку відкриту оксамитову коробочку, всередині якої лежало просте на вигляд кільце з бурштином.

— Ви жартуєте? — Видихнула я через кілька секунд німої паузи.

— Анітрохи, — ще ширше посміхнувся Міб Спайд. — Звичайно, нагадую, це дуже великий секрет, який ви не повинні розкривати нікому. Взагалі нікому. Це, сподіваюся, зрозуміло? — суворо викарбував він. І я, не замислюючись, відповіла:

— Так, зрозуміло.

— От і добре, — усміхнувся чоловік, знову начепивши на обличчя найщирішу маску добродушності. — Далі, у мене до вас буде дуже важливе запитання, на яке ви зобов'язані дати відповідь. Наголошую, ЗОБОВ’ЯЗАНІ. І відповідь ця має бути чесною.

— Що за питання? — насторожилась я.

— Скажіть, ким ви працювали до того, як потрапили у цей світ?

— Писала описи китайських мобільних телефонів для інтернет-магазинів.

— Ні, я не про це, — різко обірвав голова бюро. — Ким ви працювали раніше? Поки не пішли в декрет.

— Я… не хочу…

— Ким, Ніно? — суворо випалив Міб Спайд. — Відповідь на це запитання важлива. Звісно, якщо ви хочете отримати громадянство і жити в цьому світі, маючи надійний захист нашої профспілки.

— Я була патрульною поліції, — неохоче зізналася я.

— Ось як? — підняв брову чоловік. — Чому ж так не хотіли цього розкривати? Бо я вже було вирішив, що ви займалися чимось кримінальним і дуже поганим.

— Тому що коли в моєму житті з'явився син, я вирішила залишити цю роботу, — промовила я, зібравшись із силами. — Поки працювала там, мені доводилося бачити, як поліцейські гинули на службі, чи отримували серйозні поранення, травми. Нерідко їм погрожували, серед того і через сім'ю, якій могли нашкодити. І якби зі мною щось сталося, Євген залишився б зовсім один. Його батько покинув нас ще до того, як той народився, і нам не було на кого розраховувати. Тож я вирішила не виходити на службу після декрету, а зайнятися безпечнішою роботою. Коли ми опинилися в іншому світі, остаточно прийняла рішення залишити в минулому все, серед того й колишню роботу. Почати все спочатку, як звичайна нянька, а там далі подивитися, що та як буде.