Розділ 1. Який чудесний світ новий!

— Ай, боляче! — обурено простогнала я, відчувши крізь сон, як маленькі чіпкі рученята схопили мене за розтріпані волосинки і потягли їх, при цьому весело регочучи. Тим часом з іншого боку мого обличчя крихітна долоня бадьоро ляпнула мене по щоці. А за мить я відчула, як до мого носа присмоктався слинявий ротик, у якому впевнено прорізалися перші зуби.

Зрозумівши, що на цьому мій сон закінчений, тому що дехто інший тут уже виспався, я страдженно розліпила очі і згребла в оберемок двох немовлят, кожен з яких розривався між бажанням обійняти мене… і вирватися з рук, впавши на підлогу.

— Дідько! — у паніці скрикнула я, коли світловолоса дівчинка, чхнувши, випустила з ніздрів дві маленькі хмаринки вогню, що ледь не підпалили мою піжаму (і то «ледь» — лише тому, що вона була зроблена з вогнетривких тканин). — Елізабет, ну скільки можна? — Застогнала я, і посадивши сина на підлогу, дістала серветку, якою витерла трохи підсмажені шмарклі з-під носа вихованки.

На той час, як серветка полетіла у відро для сміття, що стояло біля пеленального столика, синочок успішно накивав п’ятами. І мені довелося, тримаючи під пахвою веселу міні-драконицю, швиденько його ловити, поки не втік. Щоб потім, важко зітхнувши, покласти обох на пеленальний столик.

І тут обидва цих мімімішних лиходія одночасно обурено закричали, вимагаючи взяти їх назад на ручки.

— Ну, заспокойтеся ви! Адже самі ж не любите в брудних підгузках сидіти, — суворо промовила я. Та тільки мене ігнорували, продовжуючи гучний дует.

Остаточно розпрощавшись із залишками сну, я почала паралельно стягувати повзунки, знімати старі підгузки, повні усілякого дитячого добра, і підмивати рожеві дупці.

Звичайно, все це було б трохи простіше, допомагай мені зараз напарниця. Але на жаль, саме вчора вона відпросилася на побачення і досі не повернулася. Тож вечір, ніч та ранок доводилося справлятися самій як із власним сином, так і з хазяйською донькою, нянями якої ми із Фран працювали.

— Ніно, привіт, бачу, у тебе весело? — активно заторохтіла вродлива молода жінка із синьою шкірою та чотирма руками, що забігла до кімнати.

О так, Франческа була ракшасі! Що, до речі, непогано допомагало їй у роботі — значно простіше справлятися з маленькою активною дитиною, маючи зайву пару рук. У цьому плані я їй навіть часом заздрила.

— Так, є таке, — кивнула я, коли Фран, підійшовши до столика, героїчно взяла на себе Елізабет, що крутилася, наче вертоліт. — Як я розумію, вчорашнє побачення було вдалим?

— А то! — весело підморгнула жінка. — Треба якось вас познайомити. Істар казав, у нього саме є один друг у вільному пошуку. Може, влаштуємо якось подвійне побачення?

— Подвійне — однозначно не в найближчі десять-п'ятнадцять років, — розреготалася я, застібаючи на Євгенчикові підгузок. — Поки ці два хулігани не підростуть, удвох одночасно ми точно не вирвемося.

— Ну, може з лордом Скайхаєм домовимося якось…

— Ось що-що, а таке станеться точно не в цьому житті, — похмуро пробурчала я. — Хіба він звільнить мене і тоді так, буде час ходити куди завгодно, тільки візок за собою штовхаючи.

— Не бійся, він не такий страшний, як ти собі уявляєш, — посміхнулася ракшасі, натягуючи на Елізабет повзунки.

— Може й так, але я йому не подобаюсь, і щоб зрозуміти це, не треба ходити до ворожки, — сумно зітхнула я, здригнувшись від спогадів про свого роботодавця.

Як же так вийшло, що я влаштувалася на роботу нянькою до іншосвітянського лорда-дракона? Це довга історія. І почалася вона з того, що все в моєму житті пішло шкереберть!

Залишитися самій з новонародженою дитиною на руках — однозначно не найкраще, що може статися з молодою жінкою. Тим не менш, я з усіх сил намагалася не вішати носа! І не сподіваючись, що колишній розщедритися на гідні аліменти, почала чергувати зміну підгузків синочку з фрілансом, щоб мій малюк нічого не потребував.

Так я потроху звикла, серце вже не боліло і мені хотілося вірити в краще. На жаль, напевно, забагато хотілося, бо колишній, разом зі своєю новою курвою-дружиною, вирішили, що мені мало. І, користуючись своїми зв'язками, зробили все, щоб підвести маму-одиначку під суд, який у мене не було шансів виграти.

А потім я опинилася в іншому світі!

Так, просто взяла і опинилася! Жодних тобі спалахів, феєрверків чи падінь у жерло вулкана. Я просто йшла вулицею, штовхаючи перед собою візок синочком, який мирно спав. Відволіклася на хвилинку, щоб прочитати повідомлення, яке прилетіло в месенджер. А коли підняла погляд від екрану смартфона, то замість звичних панельних дев'яток рідного спального району побачила галасливі витіюваті вулиці, якими ходили люди в дивному, трохи химерному одязі. А разом із людьми — цілий набір дивакуватих істот, побачивши яких, навіть Ньют Скамандер заверещав би від захвату, наче п'ятирічна дівчинка.

На жаль, Ньютом Скамандером я не була, тому верещала на той момент не від захвату! А розбуджений моїм вереском Євгенчик підхопив за мною цю чудову серенаду.

Як неважко здогадатися, я привернула увагу! Ще так, що руденька орчиня, що стояла в парі кроків від мене… ні-ні, не кацапка, і не бабка з «отрядів путіна». А от РЕАЛЬНО ОРЧИНЯ, яка немов вилізла з якогось Варкрафта! Роздратовано скривившись, вона заткнула одне вухо пальцем та пробурчала: