18 Сергій

Неділю я хотів провести вдома. Може навіть і з дітьми. А може – за роботою. Якась нестиковка в свіжому фінансовому звіті прямо відчувалась. Треба було ще раз провести аудит рахунків, тому що здавалось від мене вислизає щось важливе.

Проте не так сталось, як планувалось.

Вже о дев’ятій ранку, коли я планував заїхати в офіс по документи і попрацювати, зателефонувала мама.

Вони разом з моєю сестрою Наталкою відпочивали, і дзвінок був дуже ранній, зважаючи на різницю в часі.

- Сергійко, тітка Валя в лікарні, - схвильовано повідомила мама. – Ти маєш негайно її провідати.

Тітка Валя – троюрідна материна сестра, що жила за двісті сорок кілометрів в іншому обласному центрі, там де жила і моя мати. Але родинні зв’язки справа свята – тому я не міг проігнорувати материну стурбованість. Тітка була для мами єдиною близькою родичкою, бо переїжджати до мене ма відмовлялась.

Через дві з половиною години їзди по поганих дорогах я виявив, що в лікарні тітка Валя була вчора, і не в звичайній, а у ветеринарній. Бо маминому котику, Барсіку, за яким на час маминої відпустки тітка наглядала, стало зле.

- Серьож, та а шо ти прилетів? – тітка виглядала не менш здивовано ніж я. – То ж кіт, що йому станеться? Проблювався вчора шерстю, скотиняка така, всі коври мені загадив.

- Це якесь непорозуміння, - вручаючи тітці кульок з гостинцями в лікарню подумав я. – Може мама вас погано розчула?

- Так ми вчора час розмовляли, - знизала плечима тітка. – Я їй про Барсіка все докладаю…

Я присів на кухні в тітки, вдячно спостерігаючи за тим, як вона насипає мені суп.

- Ти вибач, я не чекала гостей, - винувато зітхала жінка. І крикнула до кімнати: – Костя, йди їсти.

На кухню, яка миттю стала тісною, протиснувся її чоловік, високий, трішки огрядний дядько Костя Іванович.

- Ти ж забереш свого шайтана? – з надією запитав у мене чоловік.

Мені здалось що насправді я опинився в епіцентрі змови, і мене хитрістю виманили  в Черкаси, щоб спихнути на мене проблемного кота.

Додому я їхав з переноскою на задньому сидінні. Мама підтвердила своє бажання, щоб про Барсіка подбав саме я, бо на її думку котика перегодовували ковбасою, от у нього і трапився розлад шлунка.

Як кіт буде вживатися з Данкою я не уявляв. Та і взагалі подумав про те, що у мене є собака лише на під’їзді до дому.

Кота я зрештою здав у ветклініку на перетримку. Заїхав в магазин іграшок і закупив дітям подарунки, їхати в офіс по документи сенсу великого вже не було, день майже минувся.

Крістіна зустріла мене не задоволеним поглядом. Чим я їй не вгодив – уявлення не маю. Але дівчина не стала нічого казати, а замкнулась з дітьми розбирати пакунки. Я ж з чистою совістю зайнявся власними справами. Навіть без привезених паперів, мені було що перечитати і схвалити чи відхилити.

Похопився, коли стемніло. Пам’ятаючи про отриманий від Крістіни виговір, я вирішив бути дбайливим батьком, і зайти побажати дітям солодких снів.

На другому поверсі панувала цілковита тиша. Я усміхнувся, уявляючи, що малеча вже поснула. Зазирнув в кімнату до принцес. І завмер на порозі – ліжка були порожні. Я зиркнув на годинник на зап’ястку. Одинадцята ночі. Не дуже добре нянька за дітьми дивиться. Мабуть, сидять у Дави, на приставці грають.

Я рішуче відчинив двері в кімнату до сина. Там було тихо. Монітор вимкнений. Консоль теж. Ліжко порожнє.

Я розгубився – де всі? Це виглядало якось не зрозуміло. Я постукав в двері кімнати няньки, звідти ніхто не обізвався. Вже знаючи, що побачу, зазирнув в спальню. Крістіни теж не було.

Стало якось тривожно. А що як моїх малих викрали? Ну, а куди б вони могли подітися? Їсти пішли? Збіг на кухню – нікого. Вийшов через вітальню на терасу. Біля басейну теж тихо, я навіть до дитячого будиночка на дереві пройшовся.

Ось тут мені реально стало дуже не пособі.  А мої підозри підсилились. Що якщо нянька  не та за кого себе видає? Втерлась в довіру, а тепер дітей везуть кудись в невідомість, і скоро мені зателефонують з вимогою викупу? Звучить абсурдно, але чого  вжитті тільки не трапляється.

- Моя черга, - раптом долинув до мене вигук, і по тілу розлилось тепло змішане з полегшенням. Все ж нянька просто загралась з дітьми. Цікаво чим?

Я прислухався, вдихаючи на порозі сире нічне повітря, змішане з ароматами петуній. Говорили ніби у мене над головою. На горищі вони, чи що?

Піднявся, не кваплячись і дійсно помітив відчинений люк, що вів на горище. Картина що мені відкрилась була прекрасна. Велике вікно на горищі було відчинене, там починався невеличкий декоративний балкончик, і скупчились діти.

Крістіна стола поруч, до мене почувся голос дівчини:

-  А от коли Земля залетить в пояс Персеїдів…

- Ну це ще місяць чекати, - тоном знавця відповів Дава. – Елька, годі витріщатися, це мій телескоп.

- Ну Дава, ну ще трішки, тобі то звісно класну штуку привезли, не те що нам з Сонею. А хочеш ми тобі свої ляльки віддамо?… О, це що комета? – звісно останнє Еля сказала дарма, бо її відразу потіснили обоє старших.

- Дай, - не поступалась донька. – Мій час ще не вийшов.

- Ви дозволите? – я підійшов до дітей ближче. І так було видно, що по небу повільно рухається якийсь супутник. Еля навіть не шелехнулась, не поступаючись місцем. А от Соня і Давид заговорили наперебій.

З їх теревенів я зрозумів, що вони спостерігають за Марсом. Я запишався собою – не дарма таки купив сину телескоп.

- Так, діти, а не час вам спати? – посидівши на вкритому пилом горищі ще з хвилин двадцять запитав у малих я. Годинник впевнено наближався до півночі.

- Ой, а і справді, - Крістіна мимохіть погладила кучерики Елі. – Завтра продовжимо.

Діти зітхнули, але ще через хвилин п’ять таки потягнулись на низ.

- Ви йдіть, а я приберу обладнання, - розпорядилась Крісті.

Я провів дітей до спалень, побажав їм гарних снів. Нянька так і не з’явилась. Заінтригований, я піднявся знову на горище. Крістіна сиділа біля телескопа, направленого в небо, і щось уважно роздивилась. Я задивися на неї – волосся вибилось з пучки, піжама напнулась на сідницях.