12 Крісті

- Любаша, Любаша. – з свого місця від холодильника похитав головою Ігор Валерійович. – Доведеться з тобою розпрощатися.

- Та я… та то.., - жінка стрімко зблідла, і опустилась навкарачки збираючи розсипане добро. Слів у неї, щоб пояснити вчинок явно не було. – Попутав… Вони ж все одно не їдять…

Я глянула на гірку пухких сирників, і важко зітхнула.

- Ну ми можемо Сергію Андрійовичу нічого і не казати, - а що, мені ще один союзник в домі не завадить. – Це, мабуть, вперше у вас так трапилось. Спека…

- Вперше, вперше, - луною повторила Любов Антонівна. Зиркнула на мене  з надією.

- Та при чім тут Сергій? – «родич» зневажливо фиркнув.  – Наташка таке не спустить.

- Ігорьоша! Валерійович! – благально кинулась до нього кухарка.

- Навіть не просіть, - він поважно прочвалав на вихід.  – Поїду в маркет.

І не звертаючи уваги на її мурмотіння, чоловік пройшов повз, підморгнувши мені.

Я нічого не зрозуміла. Чому цю Наташу, та що сестра Сергія Мирного, тут всі бояться, а самого господаря будинку не ставлять і в гріш? Якось я не так його собі уявляла. Я вже встигла зрозуміти, що Мирний – не та ідеальна картинка, що я собі малювала в курсантські роки. Але і аж такого чомусь не чекала. Що з ним взагалі відбувається? До нас на лекції приходив енергійний життєрадісний чоловік, від нього аж пашіло харизмою і життєлюбством.  А зараз здавалось, що його зачарувала Сніжна Королева – все йому навколо було по фіг.

- Так, давайте глянемо що ви там наготували, - щоб відволіктись я зазирнула в каструльку, що торохкотіла кришкою на плиті.

- Плов, - відрапортувала Любов Антонівна.

Липка сіра маса з шматками моркви на плов була схожа менше всього. Плов страва чисто чоловіча, і її тато на відміну від всього іншого, вмів готувати, чим щиро пишався. Тому як виглядає плов – золотавий розсипчастий рис, розімлілі шматочки м’яса, і протушковані овочі та родзинки, я знаю. Ця рисова каша була гідна їдальні нашого універу – дешево і сердито. Моркви більше ніж рису, м’яса менше, ніж цибулі.

- Це – не плов, - паросток співчуття до жінки, що було почав накльовуватися  в моїй душі, причаївся і став чахнути. – Це місово, яке навіть собаки не їстимуть!

Кухарка ображено стиснула губи.

- Давайте ви зараз спробуєте ще раз, - я вимкнула вогонь під каструлькою. – Вірю, ви зможете приготувати рис так, що дітлахи двічі добавки попросять. А я подумаю, як переконати Сергія Андрійовича не слухати свою сестру, коли вона буде вас звільняти.

- Та ти сама тут без року три дні працюєш, - з сумнівом протягнула жінка. – Думаєш, що звабиш його і будеш з нього вірьовки вить?

- Навіть в думках такого не було, - я знизала плечима. – Але якщо він побачить, що діти від вашої їжі в захваті це вам суттєво зарадить.

- Ну… може і так, - Любов Антонівна встигла зібрати розкидані на підлозі пакунки, і  навіть оговталась від стресу. – І то добре, що ти на Сергія око не поклала, - кидаючи м'ясо в мікроволновку продовжила вона. – Ти дівчина я бачу нормальна, не гоноришся, - мені подарували скупу посмішку. – А до тебе яких тут і не було – не будинок, а кастинг на кіно.

- І що? – про колишніх Сергія мені ставало цікаво. Я прихопила сирник, і сіла на стілець, готова послухати порцію пліток.

- Сергій від них як від вогню шарахався, - простодушно розповіла Любов Антонівна. – Довели відьми бідолашного… Та тільки Наташка у нього як Цербер, порозганяла всіх.

- І що, ніякою дівчиною  він не зацікавився?

- Сестра його за цим слідкує пильно, грошики сімейні від охочих до наживи береже.

Любов Антонівна  зайнялась приготуванням обіду знову, цього разу на моїх  очах подрібнивши і кинувши на пательню щедру порцію м’яса. А я, подякувавши за сирники, знову повернулась до дітей. Цього разу вони знайшлись в кімнаті Давида.

Соня і Еля сиділи в телефоні, Дава вже запустив якусь гру на консолі, і по великому монітору бігав ельф з двома сокирами.

- Ну що, бешкетники, готові до занять? – прикинувши, що до обіду у нас ще година часу, я вирішила не навантажувати дітей читанням.

- Ні, та хіба нас це врятує? – засмучено протягнула Соня.

- Давайте розберемось з програмою, а почитаєте після обіду, - запропонувала я. Діти трішки ожили, і принесли мені свої щоденники.

У Елі список до читання виявився в електронному вигляді, десь в гугл-класі.

- А пароль від нього  у тата, - притворно зітхнула дівчинка.

- Що ж, почитаємо щось інше, - я не засмутилась. – Але спершу прибирання.

- Що? У нас покоївка є! – Соня обурилась. Дава вдав, що взагалі мене не чує. Дана радісно принесла мені обгортку від шоколадки, яку вона виколупала з-під ліжка.

- Бачу, що  в цей свинарник вона рідко заглядає, - відповіла я Софії.  – Але можете обирати що вам робити краще: читати чи прибирати.

До обіду ми наводили в дитячих кімнатах лад. Справа не швидка – бо час від часу знаходилась то лялька Барбі, яку вже тиждень шукали, то якісь картки з героями, які треба було особливо ретельно розсортувати, то ще щось конче необхідне і дуже цікаве.

Тож знайомство моїх підопічних з віником та ганчіркою розтягнулось на кілька годин, між якими ми здійснили набіг на кухню і пообідали смачним пловом із салатом з хрустких огірків. Діти зголодніли. І про цукерки навіть не заїкнулись, зате як і було передбачено, попросили добавки.

Навіть Дані перепала порція каші.

В процесі пошуку інвентарю для прибирання я надибала комірчину з рибальським приладдям. Які там були спінінги і вудки – тато мій би оцінив точно. Навіть мені захотілось порибалити з таким знаряддям. Загнати своїх охломонів копати черв’яків, чи що?

Подальшу педагогічну роботу перервала поява Сергія Мирного з товаришем. Діти миттю покидали тільки-но роздобуті книги біля мого шезлонгу, де я лежала  в затінку, і побігли вітатись з батьком.

Я попрямувала слідом, огладжуючи зім’яту сукню.