7 Крісті

Я звісно не спайдермен, але перелізти по карнизу від одного вікна до іншого можу. Будинок у Мирного справжній скарб для поціновувачів скелелазіння. Я вже занесла ногу, щоб залізти в прочинене вікно сусідньої кімнати, як почула голоси малечі:

- Вона не кричить, - це Давид.

- Дава, може вона знепритомніла? – занепокоєно запитала у нього Соня. – Ану, як в неї серце слабке.

- У цієї? – Дава хмикнув. От гад малий! – Але якщо злякалась, то це добре, треба дожимати. Випустимо на вечір кульку!

- Я не дам, - пискнула Еля.

- Елька! – прикрикнула на неї Соня.

- У мене одна залишилась. – дівчинка ледве не плакала.

- Підемо в суботу в парк, Наташка тобі ще купить, - завірив її Дава.

- Наташа на морі, - заперечила Еля.

-  Я куплю, у мене гроші є, - не відставала Соня. – Ти зрозумій, няньку треба вижити!

Мені аж цікаво стало, як це вони мене вижити хочуть за допомогою кульки?

- А якщо їй тато не треба? – знову запитала Еля. – Вона красива, і від неї не смердить часником…

- Всім тато треба, ти забула, що Наташа казала? – Соня, здається, зітхнула.

А я все більше зацікавлювалась, що то за Наталка тут така, яка дітей настроює проти няньок. Невже теж претендує на Сергія? І чому діти їй вірять?

- От і ця, вийде за тата заміж, народить йому нових дітлахів, а ми – непотрібні будемо, - і Соня гірко зітхнула. – Він і так не знає як нас спектися…

Ого. Виявляється, у Мирного купа проблем, а тут я зі своїми матримоніальними планами. Аж ніяково стало.

- Добре, - Еля здалась. – Беріть кульку…

- Треба перевірити що ця в своїй кімнаті робить, - озвався Дава.

А зараз когось чекає сюрприз. Нянька з кімнати випарувалась! Повертатися. Чи ні?

Я несвідомо махнула ногою, бо до неї ніби що сто торкнулось. Холодне  і неприємне. Чергові капості від малих?

Погляд вниз ледь не змусив мене розтиснути отерплі пальці і полетіти в кущі. Мою ногу ледь не лизало щось… брр. Незрозуміле. Білі пасма шерсті і сіро-коричнева шкура. Страшко задер до мене голову, демонструючи гострий  писочок і чорні очі. 

- Іди, іди, - я шикнула на лису собаку, що висунувшись з вікна обнюхувала мене в усіх доступних місцях.

А про псину мене ніхто не попередив! Типу це не важливо? Як не важливо, якщо воно навіть не думає відступатися від моїх пальців?

Я поволі зробила крок назад від вікна дитячої. І оступилась. Під ногами розверзлась прірва, я повисла на одній руці, але звісно не втрималась слабким пальцями за цегляний виступ, і полетіла в кущі. Добре, що згрупувалась, і майже нічого собі не відбила. Тим більше що під вікнами були якісь однолітні рослини, а не чагарники з гострими гілочками. Тож, пом’явши розлогий високий кущ з великими шапками рожевих і бузкових суцвіть, я благополучно вилізла на світ Божий з іншого боку клумби.

Я хотіла прогулятись – маю собі прогулянку. Пройшлась заднім двором, помилувалась басейном з блакитною водичкою, привітними шезлонгами, оцінила так би мовити умови тренувань. За басейном між кущів виднілись дитячі гойдалки. З іншого боку була дощата тераса із зручним кріслом-гніздом, диваном, столиком, в будинок вели широкі розсувні двері від стелі до порогу.

Одним словом в дворі я нічого цікавого не знайшла. А от певні зауваження до організації дозвілля дітей у мене з’явились. Хто залишає трьох малих дома біля відкритого басейну? Прислуги я щось не помітила. Мені вказівок за ними дивитись не дали. А між тим впасти в воду під час дитячих пустощів простіше простого. Хто тоді їх рятуватиме?

Здається з Мирним у мене буде серйозна розмова. Бо ставитись так халатно до життя своїх дітей може тільки той, хто реально хоче від них спекатися. Ой, до чого  я тут допридумуюсь такими темпами? Вперше образ ідеального чоловіка на мить дав маленьку тріщинку.

Я зайшла через задні двері в будинок, опинившись в просторій вітальні. Під ногами блищав паркет, прикрашений в одному місці пухнастим зеленим килимом. Декоровані зеленими смужками  і листям бамбуку шпалери навівали думку про далекі тропічні країни.

З вітальні вихід був в коридор, який вів до кабінету Мирного, сходів на другий поверх де я вже була, і місця звідки непогано так пахнуло їжею. От туди мені  і треба. Ніхто не казав, що я маю голодувати. А вже наблизився час обіду, у нас в казармі харчування звісно було не вишуканим, зате завжди в один і той самий час. Організм від режиму відвикнути не встиг – а як йому відвикнути, якщо вдома тато теж всіх муштрував їсти вчасно?

Тому я зайшла на кухню, і побачила нарешті живу людину.

- Добрий день, - чемно привіталась я до немолодого чоловіка, що стояв спиною до мене.

Від несподіванки той підскочив на місці, і впустив з пальців склянку з жовтою рідиною. Кухнею поплив аромат коньяку.

- Господи ти боже мій! – чоловік видихнув і повільно повернувся на п’ятах до мене. – Нащо ж підкрадатися!?

- Та я ніби і не кралась, - і відразу перейшла в наступ. – А ви хто?

На обличчя чоловік був не такий старий, як із спини. Сивий, коротко стрижений, з виразними рисами обличчя, майже без зморшок. В розстебнутій сорочці, що демонструвала невелике черевце і вкриті сивим волоссям груди.

- Я – ну, цей… родич! – незнайомець трішки розгубився, і поки відповідав засовував гумовим капцеп під тумбочку уламки розбитої склянки. – Зайшов оце водички попити…   

- Я - Крістіна, нова няня, - я проявила ввічливість і навіть удала що не помітила маневрів з алкоголем. Тим більше, що руки за спиною «родича» жили своїм життям, відсовуючи почату пляшку коньяку кудись подалі.

- А я Ігор Валерійович, - чоловік закінчив нарешті вовтузитись на осліп з речдоками, і протягнув мені долоню. Я думала він мені руку потиснути хоче, але Ігор Валерійович схилився в поцілунку.

Я різко висмикнула свої пальці з його захвату. До слова – про родича мені теж ніхто не казав під час інструктажу. Все більше і більше моя операція по спасінню Сергія Мирного здавалась мені повною профанацією. Навіть будучи вчорашнім курсантом я розуміла, що так співробітників на завдання не відправляють. Без підготовки, без деталей життя, без інформації.