6 Крісті

Сергій покинув мене сам на сам з дітлахами. Вони ж не поспішали вести мене до кімнати.

- А ви теж будете ганятися за батьком голяка? – запитала менша.

- Що? – я ледве не вдавилась повітрям.

- Вона не схожа на таку, - шикнула на дівчинку старша сестра.

- А я б не відмовився подивитися, - нахабно заявив Давид.

- Вона стоїть і все чує, - я клацнула пальцями привертаючи увагу дітей. НІчог говорити про мене так, ніби я частина меблів.  – І я не збираюсь влаштовувати тут такі шоу.

- Навіть якщо привида побачиш? – хитро усміхнулась Соня.

- Якого привида? – я теж усміхнулась. Знайшли чим лякати.

- У нас тут живе один, - протягнув так недбало хлопчик.

- Полякайте краще когось іншого, а мені покажіть вже де я житиму.

- Так він же в вашій кімнаті він і живе, - не вгавала Соня. – Всі няньки знають. Тому і не затримувались довго. А кому приємно як холодні руки та під ковдру лізуть. Бррр.

- І не посперечаєшся, - я кивнула, пригадавши, що наш наставник теж любив стягувати сонних курсантів з ліжка, забігши в казарму з морозу. Це швидко відучило надто ніжних домашніх юнаків та дівчат запізнюватися на стройову підготовку. – Та знайте, мої любі, я будь-якого привида за пояс заткну.

Ми нарешті зрушили з місця, бо дітлашні стало цікаво полякати мене ще. Вони йшли сходами, розповідаючи все більше страшних вигадок. Про те, що привид кидається речами, стукає у вікна, чи дихає  вночі над головою сплячої няньки.

-  А Наталка навіть казала, що він її задушити намагався, – таємниче прошепотіла Еля.

- Розберемось, - тоном майора Авраменко завірила дітей я. І прочинила двері в кімнату няні.

Спальня виявилась доволі приємною, хоч і не великою. Зате світлою, і з одномісним ліжком. Хто жив в одній кімнаті з сестрою, чи в казармі повній курсантів, той зрозуміє яке це щастя опинитися в кімнаті, яка належить тільки тобі.

Я щасливо плюхнулась на ліжко і витягнула ноги, мліючи від задоволення.

- Щодо ваших страшилок, - я перевела погляд на малечу, яка м’ялась на порозі. – Хочете розкажу вам про Чорну руку?

- Так, - активно кивнув Давид.

- Ні! – набурмосилась Соня. – Дава, ти чого! Не треба нам її страшилки. І взагалі вона якась дивна! Пішли вже!

Соня потягнула Давида за руку з порогу, слідом за ними вискочила і Еля.

Я залишилась в сама з собою. Зателефонувала Сашці через відеозв’язок.

- Ну як? – з цікавістю запитала сестра, витираючи чоло рукою в брудній рукавичці. Знову якусь пакость саджає, невгамовна.

- Мене взяли, - я їй радісно усміхнулась.

-  Я в тебе вірю! -  підбадьорила середня мене.  – Як діти?

- Прекрасні, - я не сумнівалась, що ніяких проблем з ними не буде. – Але мені треба речі. Виявляється жити  я тут буду вже сьогодні. Я там валізку зібрала, привезеш?

Сестра з ентузіазмом погодилась. Підозрюю, їй було цікаво подивитися на живого Мирного. Я б і сама не відмовилась на нього ще поглянути. Але він кудись запропастився. Проте. Може до вечора об’явиться? Саша теж сказала, що заїде до мене після роботи.

- А зраз побіжу мити руки, обідня перерва скоро, - пояснила вона мені.

- Щастить тобі, - пораділа я за сестру, яка в робочий час могла дозволити собі пересаджувати квіти.

Сама ж пройшлась кімнатою, відкрила вікно, впускаючи до спальні свіже повітря. Позаглядала на сад і басейн, відмітила, що моїх підопічних в дворі ніде не видно. І вирішила піти влаштувати собі самовільну екскурсію будинком. Коли ще вишукувати секретики шефа, як не тоді, коли в будинку затишшя? Навіть якщо спіймають на гарячому біля його кабінету, то завжди можна сказати, що я тут вперше і заблукала.

Я залишила сумочку на ліжку, і смикнула за двері. Ті не відкривались. Що за дурня? Я смикнула сильніше. Подивилась на них в пошуках замків, але якщо вони і були, то очевидно що ззовні. З мого боку була проста ручка, яка відмовлялась провертатися. Я ще трішки посмикала, і стала діставати шпильку з волосся, щоб поколупатися між дверми та одвірком. Треба буде обов’язково сказати Сергію, що у нього несправні замки.

А може він так від претенденток на своє серце оберігається? Замкнув няньку на ніч – і спи спокійно? До речі, що то за історія з нянькою що ганялась за ним голяка? Може діти щось не так зрозуміли?

Я присіла до замка. Позаду мене щось гучно ляснуло. Я від несподіванки сіла на попу. Озирнулась. З комода під стіною вискакувала і з гучним тріском застрибувала назад порожня шафка. Сама. І знову, а потім ще раз.

Я гикнула. Зиркнула на вікно. Там був так само сонячний літній день. А у мене в кімнаті – полтергейст? Та ну! Скептик від народження, я звела свій скептицизм до абсолюту в академії. З мне вийшов би прекрасний адвокат диявола! (1) Не вірю я в чудеса і чудасію.

Я підійшла до божевільного комоду, і перехопила шафку, яка їздила туди-сюди. Смикнула її на себе. Та піддавалася доволі погано. Я не здавалась, певний час ми з комодом перетягували нещасну шафку, як канат. Людська наполегливість перемогла бездушну деревяшку. Я ледь не впала знову, тримаючи в руках шафку із обривком гумки закрученим за дальню стінку.

В середині комода продовжувало щось стукати і гупати.

Нахилилась туди і присвітила собі телефоном. Ледве не хіхікнула, являючи нещасного маленького привида, що вдень ховається  в комодах. Але звісно там був тільки механізм. Батарейка, кілька дротів і маховик. Маховик штовхав шафку. Гумка повертала її на місце.

Просто, дешево і сердито. І  я навіть знаю чиїх рук це справа. От тільки не розумію, навіщо це їм?

Я ще раз посмикала двері, які все так само не піддавались. І полізла на підвіконня. Зараз і з’ясуємо, чим я за перші десять хвилин знайомства не вгодила малим негідникам.

1

Адвока́т дия́вола (лат. advocatus diaboli) — неофіційна назва посади інституту канонізації та беатифікації католицької церкви. Функція адвоката диявола полягала у зібранні всіх можливих аргументів, що могли б завадити канонізації чи беатифікації праведника, яка відбувалася лише тоді, коли зміцнювач віри не знаходив достатньо важливих аргументів для скасування процедури.