Глава 28

КІРА

Замкнувши двері у свою спальню, розумію, що це нічого не змінить. Я таким чином не заховаюся від батька дитини. Він же має доступ до дитячої так само, як і до моєї спальні. Це мене напружує. Я ж навіть розслабитися не зможу. Але це питання я підняти зараз не можу. Зрештою, не хочу спілкування з цим чоловіком. Мені важко з ним розмовляти. Можливо, порозмовляти про це з Максимом Владиславовичем — він більш людяний.

Видихнувши, йду до ліжка. Втомлено присідаю на нього.

Розмова з дядьком вивела мене зі себе. Він поводиться зі мною так, наче я нічого не варта. Сьогодні це була остання крапля мого терпіння. Я вже давно розуміла, що настане такий день, коли я покину компанію дядька. Хоча в душі сподівалася, що він таки змінить своє ставлення до мене. Але, судячи з нашої сьогоднішньої розмови, цього не трапиться ніколи.

Ще й цей мільйонер підслухав мою розмову. Я повелася з ним різко. Напевно, не мала права так поводитися, але нерви здали. Може, й це на краще. Щиро сподіваюся, що тепер справді буду спілкуватися з Максимом.

Я втомилася виживати. Втомилася бути непотребом в очах близьких, які не цінують мене та не мають поваги. Сльози котяться з очей. Зітхаю і, вставши, беру комплект для сну та йду в душ.

Вимилася я швидко і ще раз зазираю у дитячу, аби переконатися, що Артемко спить. Посміхаюся: він такий милий. Зітхаю та, повернувшись до себе, лягаю у ліжко й вимикаю нічну лампу. Хоча в кімнаті Артемка нічна лампа горить — він просив її не гасити.

У невтішних роздумах я незчулася, як задрімала. Прокинулася від того, що хтось увійшов у дитячу. Різко зриваюся на ноги і вже за секунду зупиняюся в дитячій. Ловлю на собі здивований погляд батька малого. Нервово ковтаю і великими очима дивлюся на чоловіка. Я злякалася. Мені здалося, що це хтось інший увійшов у кімнату Артемка.

— Кіро Володимирівно, що трапилося? — пошепки питає чоловік.

Я ще мить стою, а тоді мовчки покидаю дитячу. Не хочу з ним спілкуватися. Я зла на нього. Тільки встигла заснути, як він розбудив мене.

Лягаю назад у ліжко і, важко зітхнувши, опускаю важкі повіки. Але тепер заснути нелегко. Присутність цього чоловіка в дитячій хвилює мене.

Видихаю, коли в дитячій гасне нічна лампа, але кімната все одно освячується ніжно-бузковою підсвіткою, що знаходиться внизу біля плінтуса.

Напружено прислухаюся до кроків, що віддаляються, і видихаю, коли кроки стихають за дверима.

Здається, щойно заснула, як уже прокинулася від гудіння свого телефона на тумбі. Я чомусь гадала, що це будильник. Взявши телефон у руки, я побачила, що це телефонує Тарас. Не розумію, що йому потрібно з самого ранку. Вчора так жалівся, що таке щастя, як я, нікому не потрібне. Тож навіщо телефонує зараз?

Зриваюся з ліжка та босоніж заглядаю у дитячу. Малюк спить. Я швидко вистрибую в коридор і лиш тут знімаю слухавку.

— Кіро, де ти? Ти що, не ночувала вдома? — розлючено цікавиться дядько.

Я за мить встигла опинитися на балконі оранжереї, де витає ранкова прохолода. На питання дядька сонно відмахуюся:

— Це не твоє діло.

— Не моє діло?! — реве він. — Мати в курсі, де ти вештаєшся?

Набираю повні легені повітря і, видихнувши, холодно кидаю:

— Я не маю перед ким відчитуватися, я живу одна і за власний кошт...

— За власний кошт? — реве Тарас та з погрозою кидає: — Якщо ти зараз же не приїдеш в офіс, то за цей місяць заробітної плати не отримаєш. Подивимось, як ти тоді заспіваєш...

В голосі дядька звучить погроза. Вона лякає мене. Я не можу залишитись без грошей. Я ж винна в магазинчику за продукти. А мені ще навчання потрібно оплачувати.

— Тарасе, ти не можеш залишити мене без зарплати... — розгублено кидаю. І ловлю себе на думці, що ранок понеділка почався не з кави.

— Та невже? — з іронією шипить дядько. — А то нічого, що саме через тебе я вчора втратив жирного клієнта. Сьогодні він звернеться в іншу компанію...

— Тарасе, досить валити всі гріхи на мене. Ти й так мені недоплачуєш, чи ти думаєш, я цього не знаю...

— Ти забагато знаєш, — фиркає мій безпосередній шеф. — У тебе двадцять хвилин, аби приїхати в офіс, бо інакше будеш звільнена і залишишся без зарплати. Вона стане моєю моральною компенсацією за втраченого клієнта.

Я таки схлипую; несправедливість буквально душить мене. Мені дихати важко, чорна смуга в моєму житті стає нескінченною.

— Тарасе, ти не маєш жодного права...

Не встигаю договорити, бо мій телефон хтось різко висмикує, а я опиняюся притиснута до сильного, накачаного тіла. Спантеличено кліпнувши, підіймаю очі і зустрічаюся з відвертим поглядом Буйного. Я не зовсім розумію, що відбувається, а от він холодним тоном кидає у слухавку:

— Ранок добрий, Тарасе Івановичу, що за наїзди на малу з самого ранку? Мало того, що вона через тебе пів вечора плакала, то ти ще й на ранок вирішив їй нерви попсувати?

Я спантеличено кліпаю. Серце б’ється, мов навіжене. За хвилину приходжу до тями і, різко звільнившись з обіймів Дем’яна, наказую:

— Віддайте телефон.

Він лише невдоволено, не погоджуючись, киває головою. Я хочу забрати свій телефон, а він підіймає його високо над головою. Розумію, що мені його не дістати, тому розвертаюся й іду з балкону. Чую, як Дем’ян щось невдоволено гримить у слухавку, але мене це найменше хвилює. Все дістало. Всі вирішили, що мають право втручатися в моє життя та розпоряджатися ним.

Гаразд, ще Буйний — він мені ніхто, але Тарас... Він, можна сказати, найрідніший мені, а поводиться, мов чужий.

Нервово обираю собі речі на сьогодні та подаюся в душову. Сподіваюся, встигну прийняти душ, доки прокинеться малий. І щиро сподіваюся, що його батько не буде влаштовувати мені допит.