Глава 27

ДЕМ’ЯН

Я вже піднявся на другий поверх. Вирішив пересвідчитися, що син вже заснув, і собі лягати, бо завтра робочий день. Але мою увагу привернув дівочий голос на балконі. З хвилину постоявши, я хотів йти до себе, але якась невидима сила погнала мене в оранжерею. Кілька секунд стою посеред квітів — звідси досить добре чути розмову, тому вирішую присісти на диван та послухати.

Розмова напружена. Я чую лише відповіді дівчини, але з її інтонації можу легко сказати, що ця розмова їй не до душі. Вона помітно нервує і намагається захищатися.

Раптом вдруге стає тихо, а за кілька секунд я чую, як Кіра схлипує. Весь напружуюся, адже це вже її другі сльози за сьогодні. Бо ж Артемко теж казав, що вона вдень плакала. І хоч мені не подобається зухвалість цієї бунтарки, я зовсім не хочу, аби вона плакала.

Підіймаюся і таки йду на балкон. Ця бунтарка працює на мене, і я просто зобов’язаний усе з’ясувати.

Побачивши мене, дівчина різко відвертається, і я у сутінках бачу, як вона змахує сльози.

— Кіро, що трапилося? Чому ви плачете? — зупиняюся у дверях, аби вона не втекла.

— Все добре, — лиш відмахується вона, стоячи до мене спиною.

— Кіро, хто такий Тарас Іванович? — напружено питаю, хоча здогадуюся, хто це.

Дівчина різко обертається і невдоволено питає:

— Ви що, підслуховували мою розмову? Яке ви мали право? Це моє особисте...

Я важко видихаю. Все розумію, але вирішую дещо пояснити цій красуні.

— Кіро Володимирівно, я знаю, що підслуховувати чужі розмови негаразд, але даруйте. Ви маєте доступ до найціннішого, що у мене є — до мого сина. А люди, які мають доступ до мого сина і моїх фінансів, практично прозорі. Я знаю про них усе, до найдрібніших деталей.

Дівчина з хвилину мовчить, а тоді холодно кидає:

— Моє особисте життя — це не ваше діло. А тепер відійдіть, я хочу піти до себе...

— Кіро, ви нікуди не підете, доки не розповісте, хто дзвонив і чому ви плакали.

Нянька мого сина на мить заглядає у напівтемряві в мої очі, а тоді, опустивши голову, кидає:

— Дзвонив мій дядько. А плакала я через вас...

— Тобто через мене? — шоковано перепитую. — Ви розмовляли телефоном з дядьком і після того плакали. До чого тут я?

— А ви не розумієте? — з докором шипить дівчина.

— Ні, — впевнено заявляю.

— Тоді я вам поясню, — роздратовано фиркає. — Ви буквально змусили мене працювати на вас. А я, між іншим, мала б зараз бути в іншому місці. У мене є робота, яку я через вас не зробила. А ще ви неможливий нахаба, який не має поваги до людей.

Така зухвалість переходить усі межі. Я не можу цього стерпіти.

— Кіро, прикусіть язик, бо інакше...

— Що? — з викликом перебиває мене вона. — Ви звільните мене? — не встигаю відповісти, як вона продовжує: — Та, будь ласка, я можу піти хоч вже...

— Ви не можете піти, Кіро, — стримуючи роздратування, суворо заявляю. — Ви ж розіб’єте серце малого. А він же дитина...

— Я теж чиясь дитина. Але ж вам байдуже... — вкотре перебиває мене дівчина.

Важко видихаю. Розмова з цим вередливим дівчам не клеїться ніяк. Не можу збагнути, що за чортівня: як нянька крінжова — то мене слухається та все розуміє. А як няня добра — то я не можу з нею знайти спільної мови.

— Кіро, досить словесної перепалки. Ви потрібні моєму синові.

— Дем’яне Тарасовичу, якщо я справді потрібна вашому синові, то зробіть так, аби ми з вами в цьому домі не перетиналися. І, звісно, ніяких спільних прийомів їжі не може бути. У вас свій час з дитиною, у мене свій. А всі питання чи побажання вирішуватимемо через Максима Владиславовича.

— Це неможливо, — зірваним голосом заперечую, бо ультиматуми цієї шмаркачки дратують.

— Якщо це неможливо, то будьте готові, що одного прекрасного дня я не витримаю вашої безжальної доброти і просто піду.

— Кіро...

Намагаюся достукатися до дівчини. Вона має зрозуміти, що я батько малого і її роботодавець, і вона має слухатися мене, та дівчина знову не дає мені договорити.

— Я все сказала. А тепер пропустіть мене.

— Ми недоговорили... — суворо нагадую.

— Договоримо, коли навчитеся поважати всі прошарки суспільства, а не тільки тих, хто вашого рівня.

Я стою, мов вкопаний. Такого словесного прильоту я не чекав. Наче хто по писку зарядив. І доки я стою, дівча посуває мене та йде геть.

Чорт забирай! Чому все так складно? Що це, в біса, за характер? Як вона взагалі з хлопцями спілкується?

Оглядаюся за дівчиною, яка саме входить у свою спальню.

Вона не боїться, що з таким характером залишиться одна?

Важко видихаю. Що ж, окей. Я виконаю її прохання. Хай так і буде. Краще будемо все вирішувати через Макса, ніж псувати собі нерви. Для мене основне, щоб вона любила малого і виконувала свою роботу на відмінно. Інше мене не хвилює.

Дідько, ні! Це таки суцільна брехня. Так, мене це хвилює. Ще як хвилює. Бо я хочу прихильності від цього дівчати, а вона чинить опір.